5

Володя тепер увесь час ходив і почувався дивно. Він не хотів усього цього. Хотів нормального життя.

- Ну чому постійно шось стається? Хіба не можна спокійно жити? Ну якось всі живуть, - нарікав він, поки нікого не було вдома. Раптом він почув як подзвонив телефон. Тут він згадав той дзвінок, з якого  дізнався про смерть тітки. Знову все похололо, але він зробив глибокий вдих і видих та взяв телефон до рук. Це був Іван.

- Привіт, - першим озвався Володя.

- Привіт, я вже чув. Як таке може бути? Шоб в такому малому селі вбили жінку і це твоя тітка?

- І не кажи, - Володя сумно відповідав.

- Слухай, ти тепер до мене вночі ліпше не приходь. Хто його знає, може, він на вашу сім’ю зуб має..., - наприкінці він замислився.

У Володі виникла одна думка.

- Ти теж про це думаєш? – запитав він у друга.

- Так... Але ні. Для чого їй твоя тітка? - почав раціонально думати Іван.

- Може, це попередження. Хоча дивне. А може, вона і є такою людиною, - припускав Іван.

У дім хтось зайшов.

- Всьо, папа, вже прийшли, - попрощався Володя. Про всяк випадок взяв ножиці зі столу і вийшов у коридор. Все-таки це була сім’я.

- Фух! Це ви, - він полегшенно видихнув.

- Вибач, шо ми тебе так лишили, але тобі ліпше того не бачити, - мовила Лера.

Думка про те, що вбивцею могла бути бабуся Магда ніяк Володю не покидала.

Він вийшов на кухню. Усі знову зібралися там. Єва вмикнула чайник.

Хлопець хотів запитати, що вони там побачили, але боявся себе видати, навіть шурхотом одягу.

Володя оглянув їх усіх. Очі повністю вологі.

- То він не просто її вбив, а ше й взяв і скалічив, - міркувала вголос Інна. - Думав, шо ми її не впізнаємо.

- Але чого він не забрав її речі? – запитав Борис.

- Реально, сумка її, пальто її, шарф її. Хм... – задумалася тітка.

- Ви так ніби слідчі, - дорікнула Лера. – Хватить вам. Цілу дорогу тільки про то і думаєте. Ліпше подумайте, шо нам робити?

- Не ходити на вулицю, - скомандувала Єва, сівши за стіл з горнятком чаю. – Я все знала, нічо доброго там нема.

- А якшо це не тьотя? – припустив Володя.

- Не може такого бути, - виголосив Адам. – В її сумці порилися і там документи її.

- Підкинули, - вирішив хлопець.

- Ти не чуєш? – обурилась Інна. – Я кажу, речі всі її!

- Не кричи так! – наказала Лера. – Він там не був, тому і не знає.

- «А шо, якшо мій дар дійсно нічо не означає? Якшо я не направляю його туда, куда треба?» - подумав Володя. – «Але відступатися я точно не буду».

І таки не в те русло направляв хлопець дар.