4

Володі знову наснився сон. Він помітив дивних істот у своїй кімнаті. Їх було троє.

Він не бачив їх чітко, але вони були схожі на людей. Говорили уривками.

- Він бачить.

- Не можна втручатися.

- Нікому не кажи.

- Колись твій дар видасть тебе.

Тоді він прокинувся весь у холодному поту, а серце шалено билося.

Навіть не знав, що тепер думати.

- Добре, шо це просто сон, - пробурмотів він.

Сьогодні була субота, тож він міг спати хоч до обіду, але як заснути після такого?

Тітка досі не повернулася. Це теж дивувало Володю.

 Було чути як шумлять на кухні думаючи, що Володя ще спить. Хлопець вирішив показатися «старикам».

- Добрий ранок! – привітався юнак позіхаючи.

- Та який він добрий, Володю? – відказала Інна не відводячи погляд від телефона, у якому щось інтенсивно гортала.

- Орися зникла! – повідомила, найбільш перелякана, Єва. – О, Господи! Зроби так, шоб моя дочка вернулася!

Її обриси тіла червоного кольору тремтіли, передаючи внутрішній стан жінки.

Ще до них прийшла тітка Ярина. Вона колишня однокласниця Інни й Орисі, а тепер близька подруга.

Раптом задзвонив телефон Лери.

- Невідомий номер, - сказала вона. Ці слова зависли десь у повітрі. Усі затихли і було чути важке дихання кожного.

- Та піднось швидше трубку! – отямилася перша її мати. 

- Алло? – відповіла вона відразу, тремтячим голосом. Вона не могла стояти, тому сіла за стіл.

- Це Ви, Крижанівська Валерія Борисівна? – спитав чоловічий голос із телефону.

- Так, я, - невпевнено сказала жінка. Володя вже навіть не звертав уваги на їхні зморшкуваті лиця.

- ШО?! – скрикнула Валерія. Телефон випав з її рук. Раптом вона стала такою ж чорною, як і Володя. Різко піднеслася.

- Шо таке, доню? – тихо спитала Єва.

- Ні! Це не може бути правдою! Ні! – вона різко заплакала та сіла на підлогу. Почалася справжня істерика. Вона плакала, кричала, билася та штовхала.

Єва обійняла її та намагалася заспокоїти, хоча сама вже була в такому стані.

Інна подала склянку води, але та випала з рук і вода розтеклася калюжею по підлозі.

- Сестро, ану дивитися на мене! – приєдналася молодша сестра. – Глибокий вдих, видих.

Лера повторювала і їй стало легше.

- Шо сталося? Доню, кажи. Прошу, бо не витримаю! – почав благати Борис.

- Орисю знайшли мертвою, - ледь чутно промовила Валерія і знову заплакала.

Усі замовкли. Володя подумав, що це набагато страшніше, ніж нервовий зрив. Не було чутно навіть дихання. Єва випустила доньку з обіймів та сама впала на підлогу поряд із нею.

Для Володі повітря стало густим і застрягло в горлі. Всередині все обірвалося, залишивши порожнечу. Він не мав хороших стосунків з тіткою, але він подумав, що сумуватиме за її докорами, за вибриками, за постійними сварками. Виявляється, навіть за цим можна тужити.

Першою почулася Інна:

- Мертвою? – перепитала вона. – Шо це означає, сестро? Де найшли? Хто її вбив?

- На оцій вулиці наркоманів. А вбивцю, ясно, шо шукають, - жінка шморгнула носом. Вона далі схлипувала.

- Я вб’ю його! – вигукнула Інна і покрокувала, щоб вийти з кімнати.

- Не йди нікуди, - кинулась їй у коліна заплакана Єва. – Молю, Інночко!

- Цьоцю, її сестру вбили. Вона має право на помсту, - висловилась Ярина.

- А ти взагалі мовчи! – Єва кинулася на неї.

- Заспокойся, Євуню, - лагідно прохав Борис. Він у бідь-якій ситуації зберігав холоднокровність, хоча зараз його очі були червоними. На відміну від Єви, для Володі не був невидимим. Продовжував бути копією його мами. Але Валерія того спокою від нього не вспадкувала.

- Не хвилюйтеся ви всі! – озвався Адам. – Поліція знайде його і посадить!

- Та я його сама посаджу! – заявила Інна. – Як може таке робити з моєю сестрою? Хто він такий?

- «Як вона буде мститись, якщо навіть не знає, хто це зробив?» - подумав Володимир.

- Чекайте! Заспокойтеся! - оголосив хлопець. - Хто взагалі подзвонив і шо казав? Може, це брехня?

- Та поліція, - схлипувала Лера.

- А може, йдемо на ту вулицю, де Орисю знайшли? – запропонував Борис. Вирішили, що це справді буде найкраще, ніж приймати якісь поспішні рішення, як Інна.

Усі мовчки піднялися й пішли в коридор. Там далі було чутно плачі, схлипування та навіть ридання.

- Володю, ти стережи дім, - скомандував Адам відчиняючи двері. Хлопець кивнув. Він і так не хотів дивитися на труп своєї тітки. Усе всередині скручувалося у вузол від думки, що тої вже нема. Але залишатися самому вдома, коли десь вільно гуляє вбивця його тітки – не менш лячно.

Хлопець зачинив двері на два замки. Тоді важко зітхнув і пішов у ванну. Потім вернувся в кухню, де щойно почув такі жахливі слова. Страшно було туди заходити, ніби тепер ця кімната отруйна таким невимовним горем.

Нема. Мертва. Вбили.

Повернувся в кімнату. Оглянув її. На полицях над письмовим столом було багато непрочитаних книг. Усі вони фентезі та фантастика. Володі залишалося ще зовсім небагато «Гаррі Поттера». Намагався розтягнути це задоволення на якомога довший час. Але зараз йому точно не хотілося читати.

- «Але ж я бачив тітку в старості. Її ж вбили сьогодні, тоді чого я бачив оту зморшкувату бабку? Хіба я просто так бачу всіх страшними? Це точно має шось означати» - до Володі щойно дійшло, що тут щось не те. Дивна ситуація. Може, саме для цього йому був даний дар? Напевно, він має розкрити правду. Але як?

Він занурився в ліжко і постійно прислухався до кожного звуку.

- «Я досліджу це» - подумав про свою готовність хлопець. – «Може, таки варто послухати істот і нічого не казати?».

Не знав хлопець, як учинити, але все всередині йому кричало «Варто», видно, воно краще знало, що чекає далі.