ТИХІ ДНІ, ПОВНІ ТУРБОТ

Мовчи, прошу, не треба щось казать
Бо нам в цей час ганебний і злочинний
Не жить, не відчувать — талан завидний…
Приємно спать, і брилою лежать.

Мікеланджело Буонарроті, "Caro m'è 'l sonno, e più l'esser di sasso…"

— Вставай, сонько, вже о пів на дев’яту вечора, — провела своєю ароматною долонею по моїй свіжій щетині Марселетт, сидячи на краю ліжка.

Я потягнувся, прислухаючись до себе. Ніде не тягнуло, не нило, не боліло. Нарешті організм повернувся до норми. Обережно взяв обома руками її руку і вкрив долоню поцілунками. Вона тихенько засміялася і скуйовдила другою рукою моє волосся. Я миттю вхопив її за тонку талію і перекинув на себе, просто в ліжко. Вона сперлася на подушку, вигнувшись, і випадково боляче потягнула мої довгі пасма, розкидані по ній. Помітивши це, прилягла на мене, щоб звільнити волосся, притиснуте долонею, і погладила по голові.

— Ей, ей, герой-коханець! Тобі ще не можна напружуватися, ти мені потрібен з повною силою!

— Ну ось, знову невдача. Думав, я тобі подобаюсь, а тобі потрібна моя сила.

— А як ти хотів? Жінки жахливо меркантильні й намагаються вичавити з чоловіка по максимуму все: і задоволення, і користь! До речі, у тебе в мішку були листи, я їх переглянула…

— Хто б сумнівався, — вставив я репліку.

— Я так зрозуміла, що в тебе є свій інформатор у місті?

— І що?

— Та ні, нічого. Листи заклеєні. Ти б хоч прочитав, що він тобі пише.

— Там щось важливе?

— Я не знаю твоєї системи оцінок і що для тебе є важливим, але твій інформатор — чоловік.

— Це дивно?

— Я очікувала, що це буде якась панночка.

— Це допит?

— Поки що ні, — відповіла вона і, притиснувшись усім тілом, припала до моїх губ.

Більшого вона не дозволила, і я виліз із ліжка, не отримавши нічого, крім поцілунку та міцної ерекції. Тому почав одягатися.

— Аврора передає тобі вітання і чекає до себе в гості. Їй нудно! — заправляючи ліжко, говорила мені Марселетт.

— Скажи їй, що я до неї обов'язково навідаюся, щойно дізнаюся щось про замок Модестайна. До речі, це його ім'я чи прізвище? — застібав я ґудзики на сорочці.

— Ім'я. Його прізвище не дуже відоме, та й цей замок був захоплений його батьком у графа… чи барона… забула, як його там звали! — махнула рукою Марселетт.

Вона взялася за краї ковдри і вже кілька разів підкинула її, стараючись, щоб вона лягла на ліжко рівно. Рівно вона не лягала. Я ж кажу — підковдра занадто велика і тому заважає!

— І яке ж прізвище у Модестайна? — наполегливо допитувався я, виставивши два пальці правої руки в її бік і зосереджуючись на покривалі.

— Маєр. І він служив господареві того замку ще юнаком. Потім батько якось отримав права власності на фортецю, а після раптової смерті старого вже Модестайн став господарем замку та земель навколо нього.

Я мимоволі присвиснув.

— Та цей барон, швидше за все, з німців. І прізвище каже про те, що його предки керували маєтками в осіб дворянського роду.

Ковдра, розпластавшись у повітрі, завмерла коржем над ліжком.

— Зараз отримаєш! — скорчивши гримаску, щоб не розсміятися, повернулася до мене Марселетт.

Я зітхнув, спробувавши вкласти в це зітхання всю скорботу вразливої та засмученої душі, і дозволив покривалу впасти на ліжко.

— Досить удавати скривдженого, йди чогось перекуси, поки Ноел не вляглася спати, і обов'язково вивідай усі секрети замку Модестайна!

— Підлого Маєра, що вбив свого господаря, — повторив я за нею.

— Ти так вважаєш? Можливо, ти й маєш рацію. То чого ти застиг?

— Ні-ні, нічого, я вже пішов, — відповів я, підійшовши до неї і легенько стиснувши її губи пальцями так, що вони стали схожі на квітку, яку ми в дитинстві називали "собачки".

А потім поцілував її в цей бутончик. Вона ляснула мене по руці.

— Це що було?!

— Ну, знаєш, є така квітка…

— "Левиний зів" називається, в неї тільки джмелі можуть пролізти, знаю, — відповіла Марселетт, уперши руки в боки.

Здається, я поспішив з такими поцілунками. Міг би й по пиці отримати за такі вольності в поведінці.

— Ось і я хочу бути як джміль, щоб тільки мені було дозволено куштувати на смак нектар твого язичка, — вигадав я на ходу виправдання.

— Не зарано ти вимагаєш вірності? Або це ти так зізнаєшся, що не можеш жити без мене?

— Не дочекаєшся, мала капость! — вже від дверей відповів я і швидко вибіг, щоб не дістати подушкою.

Адже могла і ніж кинути. Я бачив, як вона кидає ніж. Небезпечна жінка, але все ж передбачуваніша за Адель.

У Ноел залишилися три котлети розміром у добру долоню кожна, і я попросив зробити три бутерброди з котлетами та хлібом і чогось попити.

— Кисіль на завтра зварила, але він ще гарячий.

— Чудово! Тоді ще три чашки киселю.

Поставивши все це на тацю, я обережно поніс її до в'язниці, у двері якої постукав п’ятою.

— Як арештант? — запитав я, щойно переступивши поріг і обертаючись навколо осі, бо стукав у двері, притулившись до них спиною.

— Випробували ваш пристрій. Феноменально! — задоволеним голосом повідомила мені Марлен.

— Ми ж домовилися на "ти", тож прошу не "викати" мені. Арештант від "будильника" одразу прокидається?

— Давно не чула щоб так репетували, але я його попередила: якщо лаятиметься, ввімкну цю штуку на пів години і піду погуляти. Він миттю став тихеньким, і скрикує так жалібно, коли ми його "будимо".

— Часто засинає?

— Майже кожні десять хвилин.

— Вас зараз змінять, виспися гарненько, мені потрібна буде твоя допомога, і, можливо, вже завтра.

— А їжу кому приніс? — уже на "ти" звернулася вона до мене і вичікувально скуйовдила короткий їжачок волосся на голові, не відриваючи від таці погляду блискучих від жадання очей.

— Для нас. Ненавиджу засинати з порожнім шлунком, а сьогодні, можливо, і спати не доведеться.