МОВЧАННЯ — ЗОЛОТО, АЛЕ КАПІТАЛУ НА МОВЧАНЦІ НЕ ЗАРОБИШ.

Чим менше говориш — тим менше помилок

(Китайська приказка)

Я прокинувся від того, що хтось обережно трусив мене за плече. Це була дівчина у фартуху покоївки, яка присіла навпочіпки поруч із лавою. Я лежав, укритий чимось на зразок шалі чи пледа. Розплющив очі і, вдивляючись у незнайомі риси обличчя цього нового персонажа своєї непоетичної саги, спробував відновити в пам’яті минулі події.

Ага, згадав! Ми влаштували виставу в казематах місцевої в’язниці. При слові "вистава" мені спала на думку Алейна і моя обіцянка допомогти їй з реорганізацією театру. А ще Генрієтта з її донькою. Про студента я взагалі забув. Та й не дивно. Він же "непристосований", саме така думка приходила в голову коли я дивився на нього. Цікаво, а я "пристосований"? Це було цікаве питання. Бо ще були живі спогади, як я стояв нагорі скелястого масиву біля обеліска і відчував свою покинутість і безпорадність.

Я зітхнув і потягнувся, розправляючи затерплі ноги. Лава виявилася довгою, і мені вдалося витягнутися на всю її довжину, навіть кросівки не звисали.

— І-е-ех-х! — по-богатирськи позіхнув я, продовжуючи потягуватися. Страшенно хотілося їсти, і я скосив око на дівчину, яка, як і раніше, сиділа навпочіпки поруч із лавою.

— Як тебе звати? — поставив я перше питання.

Опустив ноги на землю, сів.

— Ан-нет.

— Мовчазна Аннет? — перепитав я здивовано.

Вона не відповіла. Може, я виявив безтактність? Мені здалося, що вона заїкається. Чи це справді так? Може, вона соромилася цього дефекту мовлення, тому й отримала репутацію мовчазної?

Я розтер обличчя руками і, підвівшись із лави, простягнув їй руку. Вона встала, не торкаючись мене, і схрестила опущені долоні перед собою, на білому фартуху. Мені довелося опустити свою руку, так і не торкнувшись до неї. А жаль, я інколи починаю розуміти людей, коли вперше торкаюся їхньої долоні. Гаразд, спробуємо по іншому!

— Адель сказала, що ти врятувала мені життя, примчавши на допомогу разом із Марселетт. Вельми вдячний тобі за це!

Я схилив голову і деякий час так постояв. Відповіді не було. Ну, це ж мовчазна Аннет, що з неї взяти, крім мовчання? А мовчання — це золото, он як! Виходить, треба було брати мовчання золотом! І я, вже посміхаючись, випрямився і глянув у її очі. Вона вивчала мене, і її губи були складені в такого смішного равлика, що я навіть уявив себе гусеницею, яка повзе по гілочці.

Якби я й справді перетворився на гусінь, то й тоді б вона розглядала мене точно так само, пильно й уважно. І так само кривила свої ніжні губи, на яких, на відміну від моїх, не було жодної відшелешеної сухої лусочки. "Потрібно менше губи облизувати, коли вітер дме", — згадав я настанови своєї матері.

Волосся дівчини скоріше попелястого кольору, але й білявкою її можна було назвати без вагань. Її голову вінчала білосніжна мереживна оздоба покоївки. Локони лежали на грудях і плечах; рівний ніс і тонкі брови, ледь помітна ямочка на підборідді. Я б відзначив витончені риси обличчя. Можливо, тому, що в неї така маленька голова. На такому маленькому личку тільки тонкими мазками пензля можна було зобразити носик, губки, брівки й очі. Уважні і великі очі.

Обличчя було спокійне й безпристрасне, якесь відсторонене, а от губи жили своїм життям. Вони були ніби створені для поцілунків і якимось чином існували поза обличчям. Чуттєві, яскраві губи — зауважив я про себе і вимовив уголос, усе ще не відриваючи погляду від них:

— Аннет, їсти страшенно хочеться. Не проведеш мене найкоротшим шляхом до Ноел? Я готовий цілого бика з'їсти! Як якийсь відомий переможець Олімпійських ігор.

Вона кивнула, ніби отямилася. Кількома відточеними рухами склала плед і, притиснувши його до живота, швидко пішла доріжкою, не озираючись, щоб переконатися, чи я встигаю. Ми вийшли до альтанки і незабаром опинилися за кущем, що приховував двері до кухні. Крім Ноел, там було кілька чоловіків різного віку. Вони сиділи за столом і обідали. Я привітався з усіма й попросив Ноел нагодувати мене. Та радісно заметушилася і кинулася наливати мені курячий суп.

— Їсти будеш? — про всяк випадок запитав я нерухому постать покоївки, що стояла поруч.

Не отримавши відповіді, почав смачно сьорбати гарячу юшку. Втім, перед цим я дозволив собі невелику витівку. Скоріше для перевірки, чи не зникли мої здібності та наскільки я ослаб. Ноел, як і вранці, забула дати мені чим їсти, і я "взяв" ложку сам, перемістивши її з серванта, де лежала купа ложок і виделок на білому рушнику, просто собі в руку.

Ах, як чудово, що я навчився вибирати із загальної купи один предмет! Чоловіки зашепотіли і, швидко закінчивши обідати, вийшли. Ноел деякий час постояла, роззявивши рота. Потім закрила його і взялася до своїх справ. Але коли чоловіки вже вийшли, вона погримівши посудом, обернулася до мене і нарешті промовила:

— Я, звісно, чула про вас, пане Френсісе, всілякі казки, але не вірила, що вони правдиві. А ви й справді, як наш колишній господар, дещо вмієте. Коли одужаєте, то ми взагалі зможемо не побоюватись за замок.

— Угу, — незворушно сьорбав я юшку, виколупуючи ложкою шматочки м'яса з курячого остова.

Сили відчутно вливалися в мене з кожною ложкою наваристої страви. Але з того, що сказала Ноел, було зрозуміло: не тільки Марселетт побоювалася нападу на замок.

— Ага, ось ти де! — пролунав тріумфальний голос Марселетт, ніби вона хотіла сказати: "Я тебе знайшла, хоч ти й намагався від мене сховатися! Яка я молодець!"

— Щось сталося? І чому Аннет чергує біля мене?

— Це мій наказ: не залишати тебе без нагляду, доки не зміцнієш.

— Як там Аврора?

— Ти вже знаєш?

— Тут з усього роблять таємницю, але я знаю.

— Усе гаразд, впевнено одужує. Вона дуже мужня дівчинка. Завжди терпіла і навіть не стогнала там, де інший би знепритомнів.

Цікаво, чи це вона не про мене щойно згадала у зв'язку з моїми частими непритомностями? Втім, тільки вона знає про кілька таких випадків за моєю участю. Я нікому крім неї не розповідав як звалився, коли кинув машину на трьох негідників.