ЯК ПРИБОРКАТИ КОМЕНДАНТКУ

Пустеньке "ви" сердечним "ти"
Вона, обмовившись, змінила,
І всі мрійливії світи
В душі закоханій збудила
І ось задумливо стою,
Звести очей не маю сили;
Кажу я їй: "Яка ви мила!"
А думаю: "Тебе люблю!"

"Ти і Ви" О.С. Пушкін

Дике суспільство! У місті не було такої яскравої та надмірної шанобливості до рангів чи титулів. Мабуть, цей граф тримав слуг в акулячих рукавицях. Я присів на лаву в затінку дерев за кущем і поплескав по її поверхні поруч із собою, запрошуючи Адель присісти також. Але вона не зрозуміла мого знаку або, можливо, так не запрошують покоївок і цей жест є образливим?

— Адель, присядь, будь ласка, поруч, чи мені кричати на весь сад, щоб ставити тобі запитання? У мене ще не так багато сил.

— Якщо помітять, що ми сидимо поруч...

— То нічого не буде, — закінчив я і ще раз поплескав по дошках лави. Мовляв, "сідай, не бійся, я не кусаюся... принаймні, коли вже щось попоїв".

Вона злодійкувато озирнулася і сіла за пів метра від мене.

— Це граф вас так муштрував, що навіть присісти в присутності гостей не можна? Він що, тримав вас за рабів?

— Ні, це його дружина, — вона знову озирнулася і продовжила, стишивши голос, — але нікому не кажи, що це тобі сказала я. Зараз ще роздолля: звільнився наш мажордом Бартолом’ю після смерті графині. Граф його постійно захищав, хоча, як на мене, він не був потрібен замку. Такий собі надутий індик із ціпком, вищим за потилицю.

— Справа минула, ні графа, ні його дружини вже немає, — махнув я рукою.

— Все одно краще про це не говорити.

— Та зрозумів я вже, зрозумів. Тож це вона і цей ваш Бартолом’ю прискіпувалися до дрібниць? Графиня полюбляла вдавати з себе шляхетну особу?

Якби тут був інтернет, я б повірив, що вона мріяла стати першою блогеркою цієї країни й вела телеграм-канал "Життя справжньої графині"! Очі Адель заблищали — вочевидь, я зачепив болючу тему.

— Вона була не надто й знатною, і вийшла за графа, швидше за все, через титул і гроші. Але він її щиро кохав, часом здавалося, що і вона його...

— Про що пліткуєте? — несподівано вийшла з-за куща Марселетт, і Адель, запнувшись, почервоніла й підхопилася з лави. Марселетт якось невизначено змахнула кистю руки. Мабуть, розганяла аромат цікавих історій, що ширяв у повітрі.

— Адель, залиш нас, нам потрібно побалакати.

Та тільки вклонилася і пішла з червоними вухами.

— Щось вивідуєте у моїх підлеглих, пане Френсісе? — знову насмішкувато запитала Марселетт і без запрошення присіла біля мене, спершись ліктем на спинку лави. Схоже, вона вже давно знає, хто в її фортеці головний розповсюджувач пліток.

— Намагаюся зрозуміти ситуацію в замку, ваші місцеві звичаї та вдачу окремих осіб, щоб не втрапити в халепу перед Авророю чи вами.

— Ситуація так собі, — трохи відвернувшись, сказала Марселетт, і я лише зараз помітив, яке втомлене у неї обличчя. Зблизька добре видно, що вона недосипає.

— Останні кілька днів я погано спала — чекала нападу на замок.

— Це через стрілянину біля горбатого мосту?

— Я б сказала, через низку останніх подій. Адже поки ми не розчавимо цю змію — Модестайна, нам не буде спокою. І навіть Крістоф, якому я вірила на всі сто, виявився зрадником.

"Ох, вже ці чоловіки! Нікому вірити не можна, навіть якщо він обіцяв приносити каву в ліжко" — подумки прокоментував я її роздуми.

— Не схоже, що він був ідейним супротивником. Видно, Модестайн щось хороше зробив для його родини і попросив натомість відомості про розпорядок справ графа та охорону замку.

— А потім він почав стріляти вам у спину?

— Давай остаточно і безповоротно перейдемо на "ти" і перестанемо спілкуватися як аристократи. Згода? — простягнув я їй долоню і всміхнувся.

Адже життя надто коротке, щоб щоразу вимовляти "Ваша милосте". Вона потиснула мені руку, здивовано піднявши брову.

— А щодо пострілів у спину, — продовжив я, — коли граф загинув, Крістоф автоматично став винним у його загибелі, адже він дав Модестайну потрібні для нападу відомості. Він потрапив на гачок. Йому просто довелося піти на відверту зраду. Ну, або ще з якихось причин став співпрацювати з тим Модестайном та його посіпаками. Завербувати не можна тільки тих, у кого немає прив'язаності до своїх близьких. Тож, якщо хочеш стати непереможним, просто відмовся від усіх родичів, — задумливо закінчив я.

— Тоді я можу вірити тільки шістьом своїм дівчаткам, — звела на мене розширені очі Марселетт. — І, можливо, ще Андре, — додала вона трохи подумавши.

"Я знаю тільки п'ять покоївок, отже, шоста — Аврора?" — прикинув я. І коли вона казала про Андре, то мала на увазі сташого?

— Скільки всього людей живе в замку? — поцікавився вже вголос.

— Тепер тридцять два, разом із тобою.

— А у Модестайна?

— Не знаю, — опустила голову Марселетт. — Спроби влаштувати в його замок нашу людину закінчилися її зникненням.

— Ви що, не допитали двох спійманих?

— Вони мовчать.

— Хм-м, а мої шкарпетки їм нюхати давали?

— Що?!

— Та годі, це старий і невдалий жарт. Хоча, щиро кажучи, це був би чудовий метод! Але ж випрали весь мій одяг! Тепер потрібно ще кілька тижнів штрімфлі не міняти.

Я трохи подумав і, зітхнувши, почав розпитувати, але спершу перепросив:

— Марселетт! Ти мене вибач, я людина тут нова і не все знаю та розумію, але чи не могла б ти відповісти мені на кілька запитань і просвітити мене?

Вона мовчки кивнула.

— Сподіваюся, ви посадили бранців не в одну камеру?

— Звісно, ні!

— Камери не поруч? Вони не можуть перегукуватися?

— Ні, їхні приміщення далеко одне від одного.

— Вони одного віку?

— Ні, один молодший.

— Вони не родичі?

— Здається, ні.

— Вони вільно пересуваються камерою?

— Ні, вони прикуті до стіни ланцюгом за залізні нашийники.