БЕЗГОЛОВІ ВЕРШНИКИ

"...Що ж змусило оленя так довго вдивлятися в дивну постать? Кінь? Але це звичайний кінь, осідланий, загнузданий — у ньому немає нічого, що могло б викликати здивування чи тривогу. Можливо, оленя налякав вершник? Так, це він лякає і змушує дивуватися — в його постаті є щось потворне, моторошне. Сили небесні! У вершника немає голови! Це очевидно навіть для нерозумної тварини."

"Вершник без голови" Т. Майн Рід

Я встав раніше і вирішив зайти на галявину з камінням. Але там, наче навмисне, вже чергувала Жанна. А я думав, що після вчорашнього її тут не застану. Вона одразу попрямувала до мене, і я вже був зібрався розвернутися та дати драла, але вона заклично помахала мені рукою, і я чомусь залишився. Вона, захекавшись, підійшла до мене швидким кроком.

Як і минулого разу, у неї в кулачку були затиснуті коротенькі польові квіти, які ще не відцвіли, незважаючи на пору року. Чорт їх знає, коли тут настає весна, може, вже почалася? Листя на деяких деревах змінило свій колір на жовтий і темно-помаранчевий. Температура повітря, як на мене, все ще не змінювалася. А я боявся, що зустріну холодну зиму без теплого одягу. У цьому дивному світі навіть звичної осінньої сльоти не було.

— Доброго ранку, — переводячи подих, привіталася вона. — А я думала, ви зараз розвернетеся і кинетеся тікати.

— Не дочекаєшся, — грубо відповів я, ще вчора перейшовши з нею на "ти" після її незграбної спроби поцілувати мене.

Не те щоб я був такий собі Дон Жуан, який розуміється на поцілунках, але її ентузіазм вчора мене трохи спантеличив.

— Ви вибачте мені за імпульсивність, я просто сама вчора не знала, що роблю.

— Я помітив, — саркастично вставив я свої п’ять копійок.

І схаменувся, бо так поводитися — це нерозумно і якось навіть по-хамськи. Особливо недобре так поводитися стосовно цієї дитини. Дитини в тілі молодої жінки. Хоча, можу зізнатися, моє внутрішнє "я" на мить загордилося.

— Я приходила сюди щоранку, сподіваючись зустріти вас тут, але вас не було. А потім ви взагалі зникли на два тижні. Ви мене, безперечно, уникаєте! А я хвилювалася за вас!

— Що? Приходила, навіть коли йшов дощ? — знову не стримався я.

— Ні, — абсолютно серйозно відповіла вона. — Під час дощу я сюди не ходила. Та й дощ був уранці лише двічі, доки вас не було.

Ну, просто дивовижна простачка! Ну гаразд, поговорю з нею.

— Ось ви вчора зі своєю мамою заявили, що хочете втекти від сірого життя. А що ви вдвох вмієте робити, щоб справді здихатися невеселої повсякденності та жити яскраво й собі на втіху?

— Я вмію співати й танцювати, а мама розуміється на рослинах і добре веде домашній облік. Вона любить читати й напам’ять може декламувати великі уривки з різних творів. У неї дуже хороша пам’ять на це.

— Хм-м, — підпер я підборіддя рукою. Тільки у вар'єте та в постановці вистав їх можна задіяти. Вони будуть цілком щасливі, живучи у вигаданому світі сцени й насолоджуючись увагою натовпів прихильників. До речі! Що там я вчора читав, доки газета не впала мені на обличчя? "Театр танців", здається. Подивлюся, де цей театр окопався, і зайду до імпресаріо на розмову.

— А я помітила, що ви приходили сюди! Деякі камені були не на своїх місцях і перевернуті. Он, бачите, камінь лежить не там, де від нього залишилася ямка без травички.

Не знаю, який чорт смикнув мене в цей момент за рукав, і я запитав, пам’ятаючи нашу давню розмову про дивака, який створив "сад каменів":

— А хочеш побачити виставу?

— Звісно, хочу! — радісно, як і минулого разу, вона заплескала в долоні, і у квіток у її руці обсипалися пелюстки.

— Тоді дивись. Але близько не підходь і стій тут!

Я пройшов до трьох кругляків у центрі галявини, виліз на них, схрестив ноги в позі лотоса, повернувшись до неї обличчям. Навмисно сів, зігнувши на колінах догори долонями зап’ястя. Зібрав у дотику середні пальці з великими, а решту розчепірив. Випендрюватися, так випендрюватися! Головне — не впасти й не розбити собі носа перед глядачкою.

Прикрив трохи очі й повільно підняв камені навколо себе на рівень голови. Добре, що мені вистачило розуму підняти лише ближнє до мене коло каменів, а решта залишалися лежати. Став розкручувати карусель каменів і сам повільно піднявся в повітря над трьома брилами. Важко, чорт! Адже тільки вчора витратив багато сил на бійку.

"Здається, я переоцінив свої здібності й ось-ось гепнуся дупою об каміння, впустивши як попало все це, що кружляє навколо! Оце буде сорому!" — напружуючись щосили, подумав я і став опускатися вниз. Класти камені акуратно я вже був не в змозі й просто впустив усю карусель як прийдеться.

Фу-у! Дивом впорався і не осоромився. Сварив розумові здібності цієї дівчини, а сам нітрохи не розумніший за неї. Серйозна людина не буде так хизуватися перед молодою жінкою, яка до того ж набагато молодша за нього. Я обережно зліз із валунів. У голові зашуміло, і я похитнувся, спершись рукою об велику брилу. Магія, звісно, вражає, але трохи розсудливості теж не завадило б. Або хоча б сніданок для підтримки сил. Жанна стояла, роззявивши рота, і в очах у неї блищали сльози.

Коли я підійшов, вона схопила мене за руку і спробувала впасти на коліна. Я втримав її, щоб не замурзала об траву коліна чи сукню.

— Тепер я бачу, що ви нам допоможете! — промовила вона.

Яка незручна ситуація, але мої груди автоматично розсунулися на два розміри в сторони! Я випадково не нагадую собою півня? Стоп! Щось негаразд за спиною! Я встиг поставити захист, і в край прикриття вдарила фіолетова куля трохи більша за молоде яблуко, вибиваючи з мене сили. Швидко дали про себе знати друзі тих вісьмох! Кулька непроста — у захисті з’явилася прогалина, що повільно заростала, а я, наче навмисне, витратив свої сили на випендрьож перед дівчиною! Ось тобі й наслідки показових виступів!

— Біжи! — крикнув я їй, і поки вона завмерла, вийняв з-за спини Деррінджер. — Та біжи ж!