ПАНІ ІНФОРМАЦІЯ

Інформація сама по собі — не сила, інакше наймогутнішими людьми на світі були б бібліотекарі.

Брюс Стерлінг

Ця "бібліотека", як я охрестив заклад господаря друкованого слова, була, мабуть, захищена краще за крамницю зброяра. Металеві віконниці на вікнах, ґрати зсередини та ззовні у поєднанні з міцними стінами, складеними з кам'яних блоків. Що цей бібліотекар там так ретельно охороняв? Чи просто купив такий будинок? Я увійшов усередину, і пролунав дзвінок — звичайний електричний потрійний "дін-дон". Я очманів від подиву!

На столі перед рудим хлопцем стояв великий плаский монітор! Неподалік громадилися потужний ксерокс і ще щось велике — як я зрозумів, здатне друкувати у двадцять четвертому або навіть більшому форматі. На столі біля монітора лежало кілька пристроїв, в одному з яких я впізнав графічний планшет для малювання. А звідки він брав гарний папір для друку? Теж доправляли сюди із зовнішнього світу? Тоді йому слід було мати спритного помічника, який пхав би в діру порталу посилку за посилкою! І чи всі посилки доходили?

Біля тієї стели на горі, яка виплюнула те, що від мене залишилося після переміщення, треба побудувати пошту! І приймати замовлення на доставку сюди всіляких... Хоча стій! Тут же електрики немає! Тобто вона є в багатіїв і все. Пральні машини, пилососи, блендери та мікрохвильові печі не працюватимуть. Крім того, не факт, що хтось, крім Пе та покійного графа, знав про властивості цього кам'яного переміщувача.

І навіть якщо той камінь сам не створював перехід в інший вимір, то принаймні був якоюсь точкою на мапі координат магічних порталів. Очевидно, й інші портали тут були, і знали про них та місця їхнього розташування далеко не всі. Інакше тут було б не проштовхнутися від туристів. А до речі, відсутність електричної розетки — це непоганий фільтр від блогерів. Вони б тут бігали як навіжені та робили селфі!

— І довго ви мовчатимете? — промовив хлопець із ластовинням та в круглих окулярах, на які звисав рудий чубчик.

У нього не було заростей під носом, і я вже визначив відмінну рису образу прогресивної людини цього світу — без вусів!

— Чорт забирай! Не сподівався у цьому бронзовому віці побачити пристойний комп'ютер і всю цю купу техніки! — обвів я руками навколо себе.

Хлопець усміхнувся. Може, йому й було більше років, ніж мені, але його худорлявість і хлопчачий чубчик не дозволяли точніше вгадати вік. І ще! Він усміхнувся моєму жарту про бронзовий вік! У них він тут теж був чи він знає історію зовнішнього світу? А-а! Що я кажу! Комп'ютери та інша техніка точно з моєї планети. Навряд чи компанія "Hewlett-Packard" має тут свою філію, — скоса глянувши на принтер, подумав я.

Зовсім не сподівався зустріти тут людину з двадцять першого століття. Нарешті нормальний хлопець, із яким можна просто поспілкуватися та обговорити нову гру чи аніме. Я мимоволі відчув прихильність до нього, а тому засипав його запитаннями, почавши, втім, обережно — з банкіра.

— Знаєте, я мав тривалу розмову з Гаспаром, і він наполегливо радив мені завітати до вас. Що я негайно і зробив! — мовив я і очікувально замовк.

Тепер варто було й господареві закладу щось сказати.

— А електрику самі виробляєте? І яким чином? — знову не втерпів я.

Хлопець відкинувся на спинку обертового крісла і, спираючись ліктями на підлокітники, забарабанив олівцем по носі. Напевно, він так намагався вибити з себе відповідь або просто грав у "де моя свідомість?". Така гра іноді допомагає зосередитися. Потім він перейшов на чоло і, стукнувши себе по ньому кілька разів, відповів:

— Електрику проведено від банку, і я навіть не плачу за неї жодного сантима! Усе завдяки управителю банку. Техніка простоює, тому й небагато споживає, бо ідея виявилася провальною. Газету майже не купують, а книжки вигідніше доправляти з навколишнього світу, аніж друкувати тут. Тож здебільшого я випускаю плакати, заклики, відозви, наочну агітацію та бюлетені, коли наближаються чергові вибори. Газету друкую, але тільки відповідно до кількості передплатників. Довелося розпустити весь штат рознощиків, що розповсюджували газету, і штат репортерів, що збирали новини. Передплатників теж негусто — і чотирьох сотень не набереться. Животію!

Отже, навіть у фентезійному світі журналістика — це шлях до злиднів. Принаймні багато не заробиш, якщо писатимеш про котиків і розміщуватимеш їхні фото щодня.

— І скільки коштує передплата на пів року?

— Через малу кількість клієнтів я не можу опустити ціну нижче дванадцяти срібних монет за півріччя. Тому не всі готові платити. А мені доводиться до того ж враховувати витрати на доставку. Якщо я ще й доставкою займатимуся, то взагалі не матиму часу робити газету.

— Газета щоденна?

— У нас не так багато подій, щоб друкувати її щодня. Більша частина видання — це реклама, оголошення, кулінарні рецепти та уривки з романів, що мають попит. Отже, вівторок і п'ятниця.

Звучить так, ніби місцева газета — це аналог нашого інтернету, але без голих жінок.

— Згоден! Оформіть мені передплату.

— Плата наперед!

— Без проблем! Мене звуть Френсіс, — простягнув я йому руку.

— Юзеф, — представився він.

— А старі газети почитати можна?

— Я так зрозумів, що ви знайомі з технікою, то мені простіше пустити вас за сусідній стіл. Почитаєте в електронному вигляді?

— Добре. Так навіть зручніше буде, ніж гортати пожовклий припилений папір на полицях, де бігають миші.

— Ображаєте! У мене ані пилу, ані мишей немає. Правда ж, Вуглику?

Він погладив чорного кота, якого я не помітив за монітором. Кіт потягнувся, випустивши кігті, і позіхнув, показуючи ікла. Потім знову вткнувся носом у хвіст і прикрив зелені очі. Це була перша побачена мною тварина, якщо не рахувати коней. Що з цим світом не так? Цей кіт — один із небагатьох, хто має тут стабільну роботу: бути окрасою інтер'єру. Він не боїться скорочення штату. Та й робота в нього гарна. Йому треба лишень іноді позіхати та потягуватися.