Розділ сьомий

Як це часто буває в будь-якому колективі, через деякий час я помітив, що наш бар теж поділився на два табори. Подібне, мабуть, узагалі властиве робочим колективам: одні люди поступово зближуються з керівництвом, інші починають бачити в керівництві джерело чи не всіх проблем, а між цими двома сторонами залишаються ті, хто намагається не втручатися, чудово розуміючи просту річ: сьогодні ти можеш підтримувати одну людину, а завтра виявиться, що працювати тобі доводиться саме з тим, кого ще вчора ви разом із нею обговорювали.

Наш бар не став винятком.

Коли я остаточно став повноцінним барменом і перестав відчувати себе людиною, яку постійно оцінюють, я почав значно уважніше придивлятися до того, що відбувається навколо. Вова, як мені здавалося, був досить близьким до старшого бармена. Разом із ним до цієї частини колективу належав і Артем, який зовсім нещодавно закінчив стажування й також уже встиг зайняти своє місце в команді.

З іншого боку були Артур і Гліб. Вони переважно трималися своєю компанією, і варто було мені опинитися з ними на одній зміні, як розмови досить швидко зводилися до старшого бармена. Його обговорювали, йому висували претензії, згадували різні робочі ситуації й поступово приходили до висновку, що людина, яка стоїть над ними, є чи не головною перешкодою на шляху до нормального життя.

У їхньому уявленні старший бармен надто багато вимагав, надто уважно стежив за роботою й постійно втручався в те, як вони виконують свої обов’язки. Разом із ним вони недолюблювали й Вову, якого вважали надто правильним, надто ініціативним і таким, що занадто сильно прагнув відповідати вимогам керівництва.

Вова, своєю чергою, бачив усе зовсім інакше.

Коли ми залишалися вдвох на закритті, він часто скаржився на бездіяльність і безвідповідальність колег. Його дратувало, коли хтось ухилявся від роботи, перекладав обов’язки на інших або виконував лише ту частину роботи, яка була йому зручною. Він вважав, що якщо людина прийшла на зміну, то повинна працювати, а не шукати способів зробити поменше й при цьому отримати ту саму зарплату.

Я слухав усе це й намагався залишатися нейтральним.

Мені зовсім не хотілося ставати частиною цього протистояння. Я був новою людиною в команді й чудово розумів, що ще недостатньо добре знаю ані цих людей, ані їхні минулі конфлікти, ані причини, через які вони ставляться одне до одного саме так. У будь-якій історії, яку одна людина розповідає про іншу, зазвичай відсутня щонайменше половина подій, а іноді й значно більша їх частина.

Крім того, мені зовсім не хотілося одночасно ставати ворогом і для однієї, і для іншої сторони. Я тільки влаштувався на нове місце, лише нещодавно перестав боятися, що мене можуть попросити піти, і найменше хотів перетворювати роботу на політичну боротьбу, де кожне сказане слово потім доводиться згадувати й пояснювати.

Тому я слухав.

Іноді погоджувався з чимось абсолютно нейтральним, іноді переводив розмову на іншу тему, а найчастіше просто продовжував працювати.

Водночас поступово я почав помічати, що в кожної людини в цьому конфлікті справді були свої особливості, які робили ситуацію значно складнішою, ніж простий поділ на «правих» і «неправих».

Наприклад, Артур практично завжди прагнув працювати з кавомашиною.

І тут я мав визнати одну річ: у каві він справді був майстром.

Те, як він готував капучино, було зовсім іншим рівнем порівняно з тим, що я бачив у більшості барменів. Він умів працювати з молоком, відчував його текстуру, правильно збивав його й досягав тієї самої гладкої, глянцевої піни, яка справді виглядала як результат роботи людини, що знає свою справу. За його руками було приємно спостерігати, тому що в якийсь момент приготування звичайного капучино справді починало нагадувати маленьке мистецтво.

Особливо помітно це було вранці, коли на каву припадала величезна кількість замовлень.

Артур міг практично самостійно розвантажити кавову частину бару, спокійно приймаючи одне замовлення за іншим і видаючи чашки з такою швидкістю, що інші бармени справді відчували себе трохи вільніше. Якщо дивитися лише на цю ділянку його роботи, претензій до нього практично не виникало.

Проблема полягала в тому, що разом із кавомашиною Артур ніби отримував право перестати помічати все інше.

Лимонади, коктейлі, молочні коктейлі та смузі продовжували надходити, але займатися ними вже доводилося іншим. Поки Артур спокійно працював із кавою, ми могли одночасно отримати кілька інших замовлень і поступово зануритися в справжню запару.

При цьому саму каву він готував досить неквапливо.

Можливо, саме це й було частиною його підходу до якості, тому що він явно не збирався поспішати на шкоду результату. Він спокійно виконував усі необхідні дії, не надто зважаючи на те, що за його спиною поступово виростала гора інших замовлень. Для нього важливіше було зробити каву так, як він вважав правильним, а не так, як цього хотілося іншим барменам у розпал потоку.

З боку це іноді виглядало майже комічно.

Ми могли носитися баром, одночасно збирати коктейлі, пробивати замовлення, робити лимонади, стежити за заготовками й намагатися не забути черговий молочний коктейль, а Артур у цей час спокійно стояв біля кавомашини та займався своєю справою з виразом людини, якої весь навколишній хаос абсолютно не стосується.

Але була в цьому й інша сторона, яку я тоді почав помічати.

Артур фактично позбавляв інших можливості працювати з кавою.

Для людини, яка тільки приходить у бар, недостатньо просто знати теорію. Потрібно постійно повторювати одні й ті самі дії, помилятися, виправляти помилки, знову пробувати й поступово набивати руку. Саме так свого часу навчався і я. Якщо новачкові ніколи не дають підійти до кавомашини, тому що поруч завжди є людина, яка робить усе швидше й краще, то новачок так і залишиться людиною, яка знає теорію, але не вміє застосовувати її на практиці.