Десять і один рік до щастя

Щастя, поділене на двох, множиться.

Вільям Хезлітт

   Комусь в житті щастить у грошах, комусь у коханні. Та це не про мене. Хоча в лотерею я одного разу виграла дві гривні, купивши двогривневий лотерейний квиток. А от у коханні щоразу випадає «зеро». Загалом, мене то не надто турбує, навіть зручно: сама собі хазяйка, не під кого не треба підлаштовуватися.

         А от мої батьки посперечалися б. Їм і зятя подавай, і онуків, і, взагалі, хочуть для мене «справжнього жіночого щастя», бо переді мною вже тридцятка майорить. (Йой-йой!) Вони навіть не здогадуються, яка ж я щаслива від того, що не треба готувати чоловікові сніданки й вечері, прати по вихідних, прибирати тричі на тиждень. Я ж роблю це, коли захочу! І, до речі, мені лише двадцять вісім!

         Мої чергові стосунки накрилися мідним тазом тиждень тому, а розпочинати полювання за новим кандидатом на звання мого хлопця я не квапилася – насолоджувалася приємною в усіх відношеннях свободою.

         А свобода моя полягає в неконтрольованому читанні книг. Читаю все без розбору: від ванільних жіночих романів до жорстких кривавих трилерів.

         І, думаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що працюю в книгарні. То мій особистий рай! Якби не покупці. Та я на них не зважаю, тому що справу свою знаю, в собі упевнена та й поговорити також люблю. Загіпнотизую своєю щирою посмішкою, заговорю від душі, стрельну з-під вій зеленими очима – і ось уже й молодий хлопчина, і старенька бабуся погоджуються, що саме цих книжок їм в житті не вистачало. Ви не думайте, то не відьмацький хист, а професійний досвід, адже згодом покупці обов’язково приходять, щоб подякувати за цікаві книги та за слушні поради.

         Та ось одного дня зі мною стався збій…

****

         Той чоловік нічим особливим не вирізнявся. Був невисоким та кремезним, наче займався боротьбою. Зимовий одяг не міг сховати міцних широких плеч та м’якої ходи лева.

         Я вичекала стандартні три хвилини і підійшла до чоловіка, який в той час переглядав щось з історії.

          - Я бачу Вас зацікавила книга, – мовила. – Гарний вибір…

         Тієї миті він підвів на мене очі та поглянув ТАК, що в мене коліна затремтіли й мову відібрало. Я відчула себе так само, як і в дитинстві, коли їздили з класом до лісу, де заблукала. А зараз в темному лісі його очей я загубилася знов.

          - Ви не помиляєтесь, – чоловічий голос огортав м’яким оксамитом. – Книга гідна. Та мене зацікавила не вона, а... Ваші чарівні очі.

          Знітилася від такого витонченого компліменту, опустивши погляд долі.

          - Ви надзвичайно вродлива жінка. Чоловіки певно присвячують Вам подвиги, пишуть вірші, співають серенади, дарують квіти.

          Від потоку незвичних люб’язностей моє обличчя розпашілося і, здалося, набуло не легкого сором’язливого рум’янцю, а насиченого бурякового відтінку, включаючи шию, лоб і вуха.

          - Ви полонили моє серце, найпривабливіша! – продовжував незнайомець. – Я тепер ще довгий час не зможу спокійно спати, думаючи про Вас, мріючи про Вас.

          Від таких відвертостей я була готова крізь землю провалитися. А поки мене кидало то в жар, то в холод, відвідувач попрощався з моїми колегами та, нічого не придбавши, вийшов з книгарні.

          Дівчата одразу ж обступили мене з питаннями:

          - Асько! В тебе новий прихильник!?

          - Гарненький! Колися, хто це такий?

          - Як же звуть твого залицяльника?

          - Дівчата, та я його вперше бачу! – захищалася від словесної атаки подруг. – І навіть не уявляю, як його звуть!

          - Розказуй-розказуй!!! – колеги не йняли віри моїм словам. – Ми бачили ЯК він на тебе дивився! Наче удав на кроля. Хіба що не облизувався. Якби не свідки – з’їв би!

          Я нервово розсміялася, а мої щоки знов накрила бурякова хвиля.

****

         За два тижні, що минули після того, як дивний незнайомець відвідав книгарню, я вже й думати про нього забула. А дарма…

         Грудень насміхався з людей, влаштовуючи то відлигу, то віхолу. А в переддень Нового року зранку запустив справжній сніговий марафон. Увесь день з неба сипалося і віялося. Тому у сніговій людині, що увійшла до магазину, я не одразу впізнала свого прихильника. Але ту вдавано-ліниву ходу хижака та міцну статуру неможливо не помітити, а помітивши, зашарітися від впізнання.

         Я не розуміла, що відбувається зі мною, чому я так дивно реагую на чоловіка, якого бачу вдруге в житті, навіть імені якого не знаю.

         - Доброго дня, красунечко! – радо привітався.

         - Доброго дня! Якщо він добрий… – помахом руки вказала за вікно.

         - Згоден! – чоловік розстібнув та зняв куртку підбиту хутром, щоб струсити з неї сніг.

         Під чорним светром вгадувалася широка спина, міцні плечі та руки, що вигравали м’язами при кожному русі. Доповнювали композицію вузькі стегна та пружні сідниці, вдягнені в джинси.

         Від цього видовища мені стало млосно і затріпотіло в животі.

         Чоловік обернувся і, вдягаючи куртку, посміхнувся, помітивши мій ступор. Я ж голосно ковтнула захват, що грудкою став у горлі, та знов зніяковіла.

         - Я теж не люблю зиму, холод і сніг, – сказав він. – Мені більш до вподоби літня спека. А Вам, чарівна панно?

         А мене в цю мить висмикнула вибаглива купувальниця зі списком потрібних їй книжок:

         - А ще, Асенько, може порадите щось на свій смак, щоб мені сподобалось. Ви ж завжди знаєте, що може зацікавити. Може щось новеньке читали?

         Поки я яскраво презентувала жіночці новинки її улюбленого жанру, вона лише захоплено вигукувала: «Беру! Хочу! Те що треба!» Із чималим стосом книжок я підвела її до каси. Там мене перехопила немолода доглянута дама, що шукала подарунки для своїх онуків з Іспанії, до яких їхала гостювати на свята: