Пам`ять наче єдиний місток

Бувають поети, чия біографія начеб то не має прямого відношення до нас… Роки пройшли. Світ настав інший. Але – раптом – прочитаєш рядки віршу. І схопить душу…

Пам*ять  наче  єдиний місток… Вона ще єднає різні покоління, різний стан і події одного людського життя… І перетворює у багатогранне поняття цінності єдиної людської особистості, неповторної, ніколи..

Ось вірш написано 1962 року. Принаймні опубліковано тоді. Тут коментар зайвий.

Прочитайте і все.

ПРОЩАННЯ

Василь умирав на чистій постелі,

на ліжку сосновім у хаті білій.

Очі бентежно блукали по стелі.

Дихали жаром уста занімілі.

Рвалися бомби у стиглому житі,

шарпали кулі у вікна сині.

Хочеться пити, хочеться жити,

глянути в очі дочці Ярині!

Ярино! Квітко в зеленому лузі!

Хто від громів тебе вберігає?..

Батьківський голос погас у напрузі,

«Та-то!» — дочка в букварі читає.[1]

Спалах передсмертного марення батька… І внутрішнє напруження сягає піку — злиття вибухів, жаги до життя та образа доньки… Емоційна кульмінація та драматична розв'язка — батьківський голос згасає… Солдат вмирає…А а паралельно відбувається дія у вимірі дитини, яка вчиться читати перше слово…

 І лишається в очах читача «Стигле жито» та «бомби» — драматичний контраст мирного хліборобського життя і деструктивної сили війни… А понад усе  — те, що крає серце — «Та-то!» — дочка в букварі читає …

Чи перетворює смерть життя із безумовного фіналу на перехід у пам'ять і родовід? Чи  цей структурний синтез — контраст між маренням війни, загасанням плоті й народженням людської свідомості — зробив локальне переживання вічним, загальнолюдським мотивом незнищенності життя?...

[1]  Микола Сингаївський «Гроно», Київ, 1962, стор.24.