Епілог

Було майже опівночі, коли Сашко, одягнений у спортивні штани та футболку (єдині його чисті змінні речі, які були у квартирі дівчини), та Міла у червоній сукні, яку купувала ще кілька років тому до дня народження, сіли за святковий стіл. Далеко не такі ошатні, як хотіли, але вони таки встигли на останні хвилини Дня закоханих.

— Знаєш, Міло, я так сумував за нашими сумісними вечерями… Воістину, все пізнається у порівнянні, — хлопець відставив келих із гранатовим соком. — Там, на передку, я з особливою гостротою зрозумів, наскільки цінне й швидкоплинне людське життя. Досить відкладати те, що треба було зробити вже давно, жити треба тут і зараз!

— А ми й живемо, — усміхнулася дівчина. — Ти тут, зі мною, живий. Чого ще мені бажати?!

— Як ми змінилися, еге ж? Навчилися задовольнятися малим. Але сьогодні (хоча б сьогодні!) дозволь собі трохи побути жадібною, — він схопив її руку і вклав у неї червону картонну коробочку, яку дістав із камуфляжної куртки. — Забирай мене повністю. Всього, від маківки до п'ят. Нехай більше не буде «ти» та «я», нехай станемо «ми». Береш?

— Як я можу не взяти?! — зі сльозами на очах відповіла Радміла, відкриваючи коробочку і дивлячись на блискучу каблучку.

— Давай поможу, — Сашко витягнув перстеник і надів його на її безіменний пальчик. — Дуже добре, точно по тобі.

— Звідки знаєш? Поміряв мій палець, поки я спала? — вона розглядала каблучку, витончену, з витим обідком і невеликим білим камінцем.

— Я просто знаю твої руки, — він поцілував її пальчики. — Вони так часто були в моїх, що я не міг помилитися.

— Який же ти… — розчулилася Рада.

— Якщо хочеш, можемо розписатись навіть завтра, — запропонував Сашко.

Завтра… А було б чудово стати його дружиною вже за кілька годин, але…

— Давай хоча б через тиждень: батьків покличемо, твоїх, моїх, поки ще вони приїдуть… — внесла пропозиція вона. — Ти ж за своїми теж скучив. Та й сукню треба вибрати, хоча б найпростішу, але ошатну.

— Як скажеш… Але, якщо що, сильно не старайся, бо я готовий взяти тебе за жінку навіть у нічній сорочці, — підморгнув коханий. — Але коли вже є час… Тоді я побратимів покличу, не проти? Ярик із Олегом теж приїхали на ротацію.

— Клич, звичайно, — без вагань закивала вона. — Із задоволенням із ними познайомлюся. Вони ж твоя нова сім'я.

— Це точно, — сказав хлопець. — Чужі по крові, але близькі за духом.

— Тоді впевнена, що ми потоваришуємо, — вона й справді в цьому анітрохи не сумнівалася. — А Віталік та Андрій, яких ти мені показував, не приїхали?

— Поки що ні, наступного місяця, тоді й познайомитеся, — він знову підняв келих. — Ну що, кохана, за нас?

— За нас! — вони цокнулися соком (Саша не пив, і Міла його в цьому підтримувала).

— До речі, Мілко, вибирай, де будемо жити: у тебе чи в мене, — він дістав із коробки цукерку-серце і підніс до губ дівчина. — А-а-а-ам...

Вона відкусила половину, трохи прихопивши губами пальці майбутнього чоловіка. Він доїв половинку, що залишилася, і припав губами до вуст дівчини.

— Солодкі, — й облизнувся.

— Твої теж.

— Хоча дуже скоро нам кричатимуть «Гірко»! — він дістав ще одну цукерку.

— Чекаю не дочекаюся цієї миті, — вона перша потяглася до ласощів, схопила цукерку зубами, але відразу не з'їла, а піднесла її до губ Сашка і дала відкусити йому. Це спільне поїдання солодощів переросло в не менш солодкий поцілунок, який п'янив куди сильніше за алкоголь.

— З Днем святого Валентина, коханий!

— З Днем закоханих, моя майбутня дружино, — обізвався обранець.

А далі їм обом стало не до слів…

КІНЕЦЬ

---

Дякую всім, хто читав та підтримував автора! Завжди рада вашим зірочкам, відгукам та додаванням до бібліотеки) Підписуйтеся на автора, щоб не пропустити вихід нових книг! Мені буде дуже приємно, якщо поділитеся враженнями від цієї непростої історії))