Глава 1

Пишу — а за вікном повітряна тривога. Годину, дві, три…

— Божечку, будь ласка, хай хоча б сьогодні обійдеться без тривог!

Радміла визирнула у лікарняне вікно, радіючи сонячному дню, та з ентузіазмом вирушила на сестринський пост, куди мали принести документи на виписку, завірені завідувачем відділення. Вона майже благала його виписати її ще вчора, тринадцятого лютого, але Писаренко був непохитний і протримав Мілу ще зайву добу, ніби не розуміючи, що зустріти День святого Валентина в лікарні — це останнє, чого бажає молода дівчина, в якої хлопець приїжджає на ротацію.

У неї було стільки планів (привести себе до ладу, купити симпатичну обновку, щоб зустріти коханого в найкращому, приготувати щось смачненьке, адже Сашко так любить її куховарство), а тепер дуже пощастить, якщо Рада хоча би встигне змити із себе запахи лікарні. А Сашко ж навіть не знає, що її госпіталізували, вона йому не казала, щоб даремно не хвилювати і щоб він, палкий та імпульсивний, не зірвався з місця раніше за призначений термін.

Сигнал повітряної тривоги прорізав повітря, йому вторили додатки на смартфонах — і вся лікарня загомоніла. Медперсонал почав спішно організовувати евакуацію в укриття. Яка вже тут виписка?! Ті пацієнти, які могли йти самі, рухалися до ліфтів, лежачих хворих перекладали на каталки та везли медсестри, сидячим допомагали пересісти на крісла-каталки санітарки. Радміла вже ходила сама, тому, забравши з палати особисті речі, могла би спокійно пройти до ліфта, але вільних рук не вистачало, тому вона взялася допомогти і покотила крісло з худенькою бабусею, після чого стала в чергу разом з іншими пацієнтами.

— Ось тобі й обійшлися без тривог… — дорікнула вона, але її не почули через загальний гомін і гам.

Ліфт їхав, здавалося, цілу вічність, але коли тітонька-ліфтер відчинила двері, місця там не вистачило, і довелося знову чекати. Відкинувши боягузливе бажання якнайшвидше спуститися сходами, дівчина змусила себе залишитися на місці й не кидати бабусю. Серце тим часом стукало все швидше і швидше, в душі здіймався страх і бажання якнайшвидше опинитися в укритті, а разом із цим закономірно наринули спогади про недавнє минуле. Про те, як у будинок її подруги Світлани, з якою вони разом волонтерили, влетів уламок збитого дрона.

Світлані пощастило більше, їй надали допомогу на місці, а от Радмілі довелося лягти до лікарні. Те дринчання за вікном, що передувало удару, досі стояло у вухах. І тепер вона нічого не могла із собою вдіяти: смикалася від звуку мопеда, що проїжджав вулицею повз лікарню, або від гуркоту сміттєвих баків, які спорожняв сміттєвоз. Хотілося якнайшвидше додому, де ти сам собі господар і можеш зачинити вікно тоді, коли тобі цього хочеться, а не коли вирішить санітарка. І ось довгоочікуваний день виписки, та ще й святковий… Але ні, він не пройшов спокійно. Яка іронія! Але хай хоча б цього разу все обійдеться без наслідків.

— Обережно, — Міла завезла бабусю до ліфта, що під'їхав, потіснилася, щоб влізло ще кілька пацієнтів, і задихала спокійніше. Все добре, вони спускаються і скоро будуть у сховку, де їх не дістане ні дрон, ні ракета. Дай Бог!

Підвальне приміщення зустріло безліччю стривожених голосів. Прилаштувавши бабусю біля інших пацієнтів із травматології, дівчина відійшла вбік. Люди все прибували, а Рада прислухалася до можливого гуркоту, передивлялася канали в соцмережах, стежила за ситуацією та молилась, аби все обійшлося. Через години півтори її благання були почуті, продзвенів відбій — і народ став підніматися назад, кожен у своє відділення.

Тож виписали її на дві з половиною години пізніше, ніж мали, і вона тепер скрізь запізнювалася. Сашко має приїхати біля шостої вечора, а зараз уже майже перша година. Хоча якщо поквапитися, то можна спробувати встигнути. Спочатку швиденько в метро, ​​далі додому в душ, потім у перукарню та в магазин за сукнею.