27

   -Мені так шкода, що ви не змогли поїхати, але ж так готувалися! - голосила хатня працівниця, простягаючи мені крижані кубики, загорнуті в рушник.

    Мені треба було прикинутися, добре зіграти і заховати їдку образу на Олександра. З натягнутою посмішкою на обличчі я вимовила цілком спокійно:

- Наступного разу одягну взуття зручніше... - і приклала лід до носа.

    Сам удар об кам'яну стіну був настільки блискавичний і невідчутним головою, більше боліла підвернута нога, що я не очікувала, що на носі вискочить невеличка ґуля.

-Дозвольте я подивлюся ваш ніс! - попросила домробітниця.

   Я підставила їй обличчя, а вона, міцно перехопивши мій ніс вказівним і великим пальцем, різко смикнула його вбік.

-Тепер ви з прямим і красивим носом! Як і раніше лялечка! Ось тільки зуб... - зітхнула вона, розвівши руки в сторони. - Тут, на жаль, я нічого вдіяти не можу.

-Не хвилюйтеся і зуб зроблять!

-Звісно! Я сама чула, як Олександр Олександрович перед виходом уже дзвонив до стоматолога. Він дуже переживав, що ви послизнулися й так невдало впали!

-Звісно... Переживав... - із сарказмом відповіла я.

-Даремно ви так. Я бачила, як він був схвильований.

-Схвильований був, бо запізнюється...

-І, тому що йде без вас. - додала вона співчутливо, продовжуючи мені міняти підталий лід. - Він вас дуже любить, Вероніко.

-Поміняйте квіти у вазах, будь ласка! - перевела я тему розмови, бо не зовсім доречно було слухати про його любов до мене зараз.

   Від підсохлих букетів, зірваних три дні тому квітів, віяло гнітючою печаллю.

   Я, як і раніше, була впевнена, що все це він провернув спеціально. Олександр бачив, як я сяяла від щастя і який чудовий вигляд мала цього вечора. Своєю чергою я помітила іскри заздрості й невдоволення в його очах.

     Я не встигла запитати, чим він незадоволений, а його галантний жест допомоги обернувся підлим і підступним ударом.

-Потрібен буде ще лід, дасте знати. Квіти поміняю вранці. Зберу з кущів жасмину ароматні гілки й поміняю. - з нотою невдоволення й ображеності відповіла домробітниця.

-Ви образилися? - для пристойності запитала я.

-Ні. Тільки мені здається, що ви не цінуєте Олександра Олександровича. Ви чимось незадоволені постійно. Намагаєтеся на мені зірвати свою злість, але ж я тут ні до чого. Він дуже хоче від вас дитину. Ви ж п'єте таблетки й обманюєте його!

   Поки вона говорила, мої очі поступово округлялися від почутого і такого повороту в розмові я вже точно не очікувала від хатньої працівниці.

-Ви копалися в моїх речах? - вимовила я зі здивуванням.

-Я прибираю у вас з Олександром у кімнаті щодня. Учора вранці ви забули їх заховати та залишили у ванній кімнаті серед кремів. Я переклала їх на місце, щоб Олександр не побачив.

-І ви знаєте, де вони лежать зазвичай, а Олександру нічого не сказали? - повільно перепитала я.

   Лід танув і стікав по обличчю, капаючи на все навколо, але я не звертала на це уваги.

  Слова хатньої працівниці гранично обурили мене. Крім того, що вона робить усю хатню роботу, вона ще й не гребує ритися в особистих речах і посвячувати себе в курс нашого особистого життя з Олександром.

-Я їх автоматично поклала у вашу тумбочку біля ліжка, прикривши їх пачкою лейкопластирів...- почала виправдовуватися вона.

-З усім тим, потрудилися, прочитали назву і з'ясували, що за таблетки? - не вгамовувалася я.

  Питання було справді болючим для мене. Таблетки я пила потайки. Останнім часом Олександр відчайдушно наполягав на народженні дитини. Я ж просила хоча б розписатися для початку, не бажаючи народжувати дітей поза шлюбом. Він ухильно ставився до мого прохання і, все ж таки, наполягав на своєму.

-Я сама пила такі в молодості, яка не так уже й давно була. - з винуватою посмішкою на обличчі відповіла хатня робітниця.

-Лідія. - звернулася я до неї офіційно й серйозним тоном, відклавши вбік лід із рушником, продовжила. - Ми з Олександром, безумовно, цінуємо все те, що ви робите для нас. Але все ж, я прошу вас не лізти в наші стосунки з ним. Не робити висновків, а потім повчати мене ними. Дякую, що сховали їх. Я справді не хочу, щоб він знав про це. І дітей я поки що не хочу від нього. Рано ще! Вам - ясно? - з натиском запитала я.

   Вона тут же опустила очі, і я відчувала, що Лідія щось хоче сказати мені.  Я із запитанням продовжувала дивитися на неї, не відводячи погляду.

-Ви тоді разом з Олександром, переставте вашу валізку в якесь одне місце... Все розумію... А якщо гості побачать? А дітлахи народяться і теж побачать... - запинаючись почала вона.

-Які гості? До нас ніхто не ходить майже! І про яку валізу йдеться? Чорт забирай! - вилаялася я, бо роздратування моє наростало. Я не розуміла, про що вона.

-З вашими пристосуваннями для утіх. Тижнів зо два тому в гаражі був не до кінця закритий і стояв під ногами. Позавчора ви залишили його відкритим у великому залі. Я не лізу у ваші справи! - підняла вона, захищаючись, дві долоні вгору. - Я закрила його і прибрала з видного місця.