16

Я миттю зачинила двері, зняла зі зв'язки ключ від тамбура, поклала його в кишеню піжами й кинула в тумбочку старі ключі. Кілька хвилин я ще не наважувалася подивитися на подобу візитівки, яку залишила Аліна.

    Потік тієї не сумбурної інформації, яку вона мені видала, намагався хоч якось вміститися в моїй голові й набути логічного порядку.

   На візитці була адреса і номер телефону. Зазначена вулиця була практично на тому боці міста. Я безуспішно спробувала пригадати, що ж там ще може бути.

 «Маячня... Усе що вона сказала - це маячня... Пастка!!! Точно! Аліна розраховує, що в пориві ревнощів і бажанні дізнатися істину я просто зараз поїду туди, а там пастка для мене! Буде чекати який-небудь хлопець. Вони все це знімуть і зафіксують, а потім вона благополучно надасть докази Олександру і доведи, що я не фіалка!»

   Я наважуюся набрати вказаний мобільний. Це я можу зробити безпалевно і без наслідків.

-Ти зважилася поїхати туди?

Це був номер Аліни.

-Твою матір! Я не попадуся на твої виверти! Забудь про нас! От зміюка то! - випалила я від несподіванки.

 Аліна лише тихо зітхнула в трубку.

-Тобі вирішувати... - байдуже відповіла вона і скинула виклик.

   Її байдужість тоді вже посіяла в мені сумніви. Але я не готова була поїхати туди. Мені було просто лячно, а що, як я побачу його там? Ні! До цього я не готова! Тепер у мене є вільний доступ до тамбура і дверей.

Люблячий і турботливий чоловік! Раніше їм тільки одне треба було від мене, і зі своєю колишньою професією я мало на що могла розраховувати. Він же єдиний, хто допоміг не словом, а ділом. Вирвав мене зі старого місця роботи, забрав до себе, опікується, любить і бажає мені тільки найкращого.

  Я зателефоную йому... А раптом відповість? Я відчую, якщо щось не те! Нехай він буде не задоволений, але дзвінок цей важливий зараз для мене.

   Таке буває дуже рідко, але, незважаючи на пізню годину, він практично відразу відповів на виклик.

-Привіт... - глухим голосом, відкашлюючись, сказала я.

-Люба, щось трапилося? - голос був стурбований, але не більше.

   Кілька секунд я мовчала і з зусиллям прислухалася до фонового шуму. Тихо і лише Олександр знову повторив:

-Вероніка?

-Я дзвоню сказати, що не можу заснути. Сумую за тобою і дуже тебе люблю...

-Мила, дівчинко моя, з голосу чую, що ти хвилюєшся. Нічні чергування тепер у мене будуть часто, ти маєш звикнути...

-Ти точно на роботі?

  Я показово схлипнула і шмигнула носом, усе ще вслухаючись у ту тишу на тлі розмови. Щось клацнуло й запищало, схоже на звук, коли в авто вставляють ключі.

-Ти їдеш кудись?

-Що за допит, люба?

-Відповідай, будь ласка! Тут Аліна була, і вона мені розповіла про тебе не приємні речі!

   Настала пауза і я почула, як заводиться двигун його авто.

-Я не здивований! Здивований лише тим, що ти впустила її і, судячи з твоїх слів, ви мило обсмоктували мені кістки? - цілком дружелюбно запитав він.

-Вона залишила адресу, за якою ти зараз маєш бути! З повіями!!! - ледве стримуючи тремтячий голос і плач, що накочується, відповіла я.

       Вибухнув гарний, щирий, оксамитовий сміх. Крізь сміх Олександр запитав:

-Вона вже пішла?

-Хвилин п'ятнадцять тому... - відзвітувала я.

-Хочеш приїхати до мене? - вкрадливо й обережно запитав він.

-Куди? За адресою? То ти там?

   Почувалася набитою дурепою і нічого не розуміла.

  Знову сміх і, очевидно, вже гучний зв'язок. Сміх віддавав невеликою луною.

-Я їду в лабораторію, відвожу пункцію з біопсією, надійшов складний хворий. Водій амбулаторії не зміг вийти на роботу. Працюю за шістьох! - весело відзвітував він. - Але, якщо хочеш, заїду за тобою на зворотному шляху!

     Я посміхнулася сама собі. З якою ж легкістю я повелася на виверти Аліни.

-Не треба... Я вірю тобі... Пробач... - залепетала я.

-Сподіваюся, мені не треба тобі говорити про те, що б ти її більше не пускала до нас у дім? - уже суворіше поцікавився він.

-Вона більше не прийде. - з упевненістю сказала я.

-Чудово... - по складах відповів Олександр.

-Я чекаю на тебе, цілую...

  Ми попрощалися, а на годиннику була вже друга година.

-Ключі залишила, візитівку з незрозумілою адресою залишила і все ж таки посіяла сумніви... - сказала я сама собі.

   Олександр був підозріло люб'язний цього разу. Я сховала ключі в надійне, на мою думку, місце. Щось рухало мною, щоб я не віддавала їх Олександру. І водночас я розуміла дурість цієї затії. Згадала знову про камери, підняла голову до стелі й оглянула стіни.

Хоч трісни! Я не помітила жодної з камер.