14

  «Народження дитини, безсумнівно, змінить його характер у кращий бік. Все ж часом він просто нестерпний. Педантичний до кольок у животі й абсолютно не сприймає критику. Я часто йому розповідаю про своє дитинство, він вдає, що слухає, але розмову зі мною не підтримує і про своє минуле не згадує ні словом. Очевидно, що йому не приємно згадувати про дитинство і юність. Звідти й неякісні прогалини в його характері!» - я малювала картину і розмірковувала про нього.

   Кілька помахів пензля і захід сонця на тлі бурхливого океану готовий.

-Розумничка! - похвалила я себе.

     Я заварила собі чай і знову продовжила думати про Олександра. Я завжди знаходила виправдання його вчинкам і ставленню до мене. До того ж він цілком доступно мені пояснив, що змінюватися треба мені, а не йому. Я намагаюся! Буду старатися заради нашого майбутнього! Суперечливий і непередбачуваний, але такий ласкавий і люблячий!

   Я змогла переконати себе і цього вечора, що мені добре з ним, що не потрібно робити поспішних висновків і різких рухів. Тоді мене навіть і не насторожувало, що в його будинку більшість тумбочок шаф і шухляд були на замках. Мені він виділив територію для моїх речей і далі неї я не мала права пхати свого носа. Я вперто втішала себе, що це все тимчасово.

    Цього вечора, поки над повітрям висіла стовідсоткова гарантія, що його не буде сьогодні вдома, цікавість моя таки взяла гору, і я вирішила за будь-яку ціну розколупати один із замків у його приліжковій тумбі. Десята година вечора, і якби він прийшов, то вже б був удома.

    Озброївшись пінцетом і манікюрними ножицями, я приступила до відкриття «скриньки Пандори».

Само собою зрозуміло, мої спроби відкрити були марними. Сильно натискаючи на ножиці, я навіть подряпала саму тумбу, залишивши цілком видимий слід на ній.

    Озирнулася на всі боки в пошуках дрібнішого замка і побачила, що комод із трьох тумбочок мав отвори трохи менші, і замок виглядав більш кволим.

   -І що я збираюся тут знайти? - запитала я сама себе і частково здивувалася своєму терпінню і витримці. Адже чому я раніше не додумалася до цього?

  Замочок уже легше піддався натисканням манікюрних ножиць і шухляда трохи від'їхала вперед, відкривши вміст.

-От блін! - вигукнула я, бо абсолютно була розчарована побаченим.

   Стопки паперів у файлах і папках, тільки навіщо тримати це все під замком?

-А що ж в інших замкнених тумбах? Папери? - я задумалася вголос і почула, як дверний замок відчиняється. Я руками різко спробувала зачинити тумбу, але всередині щось відчайдушно впиралося в папери й не давало до кінця зачинити її.

-Чорт!!! Чорт!!! Чорт!!! - вилаялася я.

    У замку ще колупалися ключем і складалося враження, що його довго не можуть відкрити.  Я відчайдушно штовхала й пхала злощасну шухляду, прислухаючись до шуму в коридорі. Кроків не чути. Але хтось намагається увійти, або не може ключем потрапити в замкову щілину.

   Тумба нарешті піддалася і з тріском стала на місце, зачинившись як ні в чому не бувало. Я знову прислухалася, але в будинку було тихо. У замку трохи ще поворухнувся ключ, а потім тихо постукали. Я ще раз оглянула кімнату про всяк випадок і навшпиньки підійшла до дверей.

-Напився і не може потрапити в замок? - просила я сама себе, примружуючи око і відсуваючи заслону від вічка.

   Це був не Олександр. За дверима стояла дівчина і вона також притулила вухо до дверей, намагаючись прислухатися.

-Що треба? - голосно вигукнула я.

-Відкрий, будь ласка, а то я не можу! - попросила дівчина.

-Звісно не можеш! Ти до кого взагалі? І ключі звідки?

-Олександр мені дав! А ти хто? Ти досі там? - запитала вона, а я ще більше напружила зір і розгледіла в цій дівчині ту саму нещасну Аліну, яку я бачила в домі Олександра під час першої появи в ньому.

-Ти навіщо тут? - я запитала і з кожною часткою секунди цікавість моя наростала з шаленою силою.

   У мені боролися дві людини. Одна хотіла вигнати її й послати до біса на прогулянку. Іншу ж розпирала сила-силенна запитань і бажання відкрити й поговорити з нею. Я згадала, що Олександр з'явитися тільки вранці й одразу ж відчинила їй двері. Знову ті нещасні, великі й повні горя очі. Вона ще страждає... Хоче повернути Олександра і тому наважилася прийти.