.

Люди кричать. Ледь не божеволіють від радості. Здається, ще трохи - і в мене полетить каміння, з ентузіазмом видерте з бруківки.

Вони кричать, але я не вслухаюся в слова. Короткий зміст я дізнався зранку, ледь прокинувшись. А якщо бути чесним - знав уже чотири роки, щодня дякуючи Єдиному: не сьогодні.

"Люди вимагають страти, Ваша Величносте!"

Радник більше не посміхається запобігливо. Дивиться з легким презирством і ретельно замаскованою злою радістю - йому вдалося приховати свої злочини, виставивши мене головним лиходієм! Розкрадачем скарбниці, грабіжником платників податків, убивцею полеглих голодною смертю. Добре, що хоч не ґвалтівником придворних дам...

- Залиш мене! - наказую я, і радник віддаляється, шанобливо схилившись. Останній наказ, останній уклін. Останній день моїх страждань.

Зрадникам священик не належить. Як і Світле посмертя. Тож сповідатися залишилося тільки перед самим собою.

Чи правдиві їхні закиди? Безсумнівно. Чи шкодую я? Ні краплі.

Колись корона здавалася мені символом влади. Символом перемоги над жебрацтвом, якого я неабияк надивився в житті, символом народної любові і визнання. А через кілька років на троні - довічною індульгенцією.

Коли сім'ї не вистачає їжі, першими їдять батьки, потім - старші, а вже потім - наймолодші діти. Саме дорослі забезпечують сім'ю, саме від них залежить виживання роду. Немає сенсу рятувати немовлят, дурних і нездатних про себе подбати, коли батько з матір'ю помирають.

Для країни король - це батько. Здобувач їжі і багатств, захисник і покровитель. Зараз людям начхати - інколи жага крові й помсти затьмарює розум, і вони не зрозуміють, не почують моїх слів. Але вже через кілька років, в полум'ї революцій і війн, можливо, усвідомлять свою помилку. Я сподіваюся на це - адже інші надії померли ще вранці.

Байдужий метал здавлює скроні й дряпає шкіру, немов терновий вінець. І я з радістю кидаю останній знак своєї влади до ніг збожеволілого народу.

Нехай візьме її той, хто без гріха.