Три дні

Ми повернулися до будинку ще до світанку.

Ніхто не спав.

На столі лежала карта.

Червоні точки позначали місця, де колись працювали лабораторії «Світанку».

— Скільки їх залишилося? — запитала я.

Міра перегорнула сторінку.

— Після переписування системи більшість відключилася.

— Більшість?

Вона кивнула.

— Але сім досі активні.

Марк подивився на карту.

— І всі сім рухаються в одному напрямку.

Я нахилилася ближче.

Точки поступово сходилися до одного місця.

До нашого міста.

— Вони йдуть сюди.

Мама мовчала.

Я подивилася на неї.

— Що вони хочуть?

Вона відповіла не одразу.

— Тебе.

— Чому?

— Бо ти єдина людина, яка може керувати новою системою.

Марк різко підняв голову.

— Новою?

Мама кивнула.

— Після переписування «Світанок» більше не належить їм. Але він залишив частину себе в Алісі.

Я відчула знайоме поколювання в руці.

Зелений знак засвітився.

— І що це означає?

— Що тепер система слухатиме тільки тебе.

Міра підійшла до мене.

— Тоді ми повинні знищити її остаточно.

Я похитала головою.

— Ні.

Всі подивилися на мене.

— Якщо я зможу керувати нею, я використаю її, щоб захистити людей.

Мама заперечила:

— Саме так усе й почалося.

Я замовкла.

Вона мала рацію.

Я згадала маленьку себе.

Дитину, яка просто хотіла створити друга.

Дитину, яка сказала:

«Захисти нас будь-якою ціною».

Я не хотіла повторити ту саму помилку.

— Тоді буде правило.

— Яке? — запитав Марк.

Я подивилася на всіх.

— Ніхто більше не буде вирішувати за людей.

Міра усміхнулася.

— Навіть ти?

— Особливо я.

Раптом пролунав сигнал.

На карті засвітилася сьома точка.

Вона була зовсім близько.

Марк підійшов до вікна.

— Вони вже тут.

На вулиці зупинилися три чорні автомобілі.

Двері відчинилися.

З машин вийшли люди в темній формі.

Мама зблідла.

— Вони знайшли нас.

— Скільки часу?

Марк подивився на годинник.

— Десять хвилин.

Я глибоко вдихнула.

— Тоді починаємо.

— Що?

Я подивилася на зелений знак на своїй руці.

— Закінчимо це сьогодні.

Міра взяла зброю.

— А якщо ми не впораємося?

Я подивилася на неї.

— Тоді хоча б уперше боротимемося не за систему.

Марк став поруч.

— А за що?

Я взяла його за руку.

— За себе.

Двері будинку затряслися від удару.

Раз.

Другий.

Третій.

Мама прошепотіла:

— Вони прийшли.

Я подивилася на Марка.

Він кивнув.

І ми разом пішли назустріч дверям.

А за ними вже чекало минуле.

І цього разу воно не збиралося нас відпускати.