Точка 01

Дорога до старого будинку здавалася нескінченною.

Я майже не говорила.

Марк теж мовчав.

Лише час від часу поглядав на мене, ніби перевіряв, чи я досі поруч.

— Ти боїшся? — нарешті запитав він.

— Так.

— Можемо повернутися.

Я похитала головою.

— Ні. Я все життя тікала від цієї правди. Більше не хочу.

Ми зупинилися біля старого будинку.

Він майже не змінився.

Ті самі темні вікна.

Ті самі сходи.

Ті самі двері.

Я вийшла з машини.

І відразу відчула дивне поколювання в руці.

Зелений знак знову почав світитися.

— Алісо...

— Я знаю.

Двері будинку були відчинені.

Ми зайшли всередину.

У коридорі пахло пилом і старим деревом.

На стіні висіла фотографія.

Я підійшла ближче.

На ній була моя сім'я.

Мама.

Батько.

Я.

І ще одна дитина.

Я завмерла.

— Хто це?

Марк підійшов ближче.

— Я не знаю.

Я провела пальцями по фотографії.

І раптом згадала.

Дівчинка стояла поруч зі мною.

Ми трималися за руки.

Їй було приблизно стільки ж років, скільки й мені.

— Я пам'ятаю її...

— Хто вона?

Я прошепотіла:

— Моя сестра.

Марк подивився на мене.

— У тебе немає сестри.

— Була.

У голові спалахнув спогад.

Я маленька.

Дівчинка поруч.

Ми сидимо в підвалі.

Вона плаче.

— Алісо, вони нас не відпустять.

Я обіймаю її.

— Я тебе врятую.

Потім двері відчиняються.

За ними стоїть батько.

Він бере дівчинку за руку.

— Ходімо.

— Ні!

Я хапаю її за іншу руку.

— Не забирай її!

Батько дивиться на мене.

— Вона потрібна системі.

Спогад обірвався.

Я відсахнулася від фотографії.

— Вони забрали її.

Марк обійняв мене.

— Кого?

Я подивилася на нього.

— Мою сестру.

На другому поверсі раптом почувся звук.

Кроки.

Один.

Другий.

Третій.

Марк дістав зброю.

— Ми тут не самі.

Я підняла голову.

— Хто там?

Тиша.

А потім жіночий голос:

— Алісо?

Я завмерла.

Цей голос...

Я знала його.

— Ні...

Марк подивився на мене.

— Що?

Я прошепотіла:

— Це вона.

— Хто?

Я зробила крок до сходів.

— Моя сестра.

З темряви вийшла дівчина.

Вона була старша за мене.

На її зап'ясті світився зелений знак.

Вона дивилася прямо на мене.

— Ти нарешті прийшла.

Я ледве могла говорити.

— Ти жива...

Дівчина усміхнулася.

— Я завжди була жива.

— Чому ти не шукала мене?

Її погляд став холодним.

— Бо мені сказали, що ти мене вбила.

Я похитала головою.

— Я б ніколи...

— Ти була дитиною, Алісо.

Вона підійшла ближче.

— Ти не пам'ятаєш.

Я відчула, як у мене холонуть руки.

— Що я зробила?

Вона подивилася на Марка.

— Запитай його.

Марк завмер.

Я повернулася до нього.

— Знову?

Він мовчав.

— Марку, що вона має на увазі?

Моя сестра відповіла замість нього:

— Він був там і того дня.

Я подивилася на Марка.

— Якого дня?

Сестра зробила крок назад.

— Дня, коли мене віддали «Світанку».

Я відчула, як земля ніби зникає з-під ніг.

— І що я зробила?

Вона прошепотіла:

— Ти сама віддала мене їм.

У будинку згасло світло.

А потім з підвалу пролунав знайомий голос:

«ПЕРША СЕСТРА ЗНАЙДЕНА.»

«ТЕПЕР МОЖНА ПОЧИНАТИ ДРУГУ ФАЗУ.»

Я подивилася на Марка.

— Яку ще другу фазу?

Він зблід.

— Я думав, її більше не існує.

Моя сестра тихо сказала:

— Вона існує.

І посміхнулася.

— Бо ми й були цією фазою.