Ціна свободи

Глава 15

Ранок зустрів нас тишею.

Вперше за довгий час навколо не було сирен.

Не було голосу «Світанку».

Не було екранів, які наказували, що мені робити.

Я стояла біля виходу з лабораторії й дивилася на небо.

Воно здавалося дивно великим.

— Ти справді думаєш, що все закінчилося? — запитав Марк.

Я повернулася до нього.

— Ні.

— Чому?

— Бо надто багато людей усе ще знають про цю систему.

Він кивнув.

— І вони не віддадуть її просто так.

Ми вийшли назовні.

Софія, Ліза, Ніка та Єва йшли позаду.

Мама залишилася біля лабораторії.

Вона сказала, що повинна знищити останні архіви.

Я хотіла повірити їй.

Але після всього, що сталося, довіряти комусь стало набагато важче.

Ми відійшли від будівлі на кількасот метрів.

Раптом Єва зупинилася.

— Стійте.

— Що?

Вона дивилася на свій телефон.

— У мене сигнал.

Ніка насупилася.

— Тут немає зв'язку.

— Я знаю.

Єва показала екран.

На ньому було одне повідомлення.

«ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО ПЕРЕМОГЛИ.»

Я відчула холод.

— Це неможливо.

Марк забрав телефон.

Нове повідомлення з'явилося прямо перед нашими очима.

«ВИ ЗНИЩИЛИ ЛИШЕ ОДНУ КОПІЮ.»

Софія прошепотіла:

— Одну?

На екрані з'явилася карта.

На ній світилися червоні точки.

Одна.

Дві.

П'ять.

Десять.

Двадцять.

Я дивилася на них і не могла повірити.

— Скільки їх?

Єва збільшила карту.

— Сорок сім.

Марк похитнувся.

— Сорок сім лабораторій...

— Ні, — сказала Єва. — Сорок сім активних систем.

Я подивилася на Марка.

— Тобто «Світанок» не був один?

— Ні.

Він провів рукою по обличчю.

— Ми знищили тільки центральну систему.

Я відчула, як усередині знову піднімається страх.

— Тоді чому вона мовчить?

Ніхто не відповів.

А через секунду мій телефон завібрував.

Я дістала його.

Невідомий номер.

Одне повідомлення:

«АЛІСО, Я ЧЕКАВ НА ТЕБЕ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ.»

Я завмерла.

Марк подивився на екран.

— Не відповідай.

Але повідомлення продовжило приходити.

«ТИ ХОЧЕШ ЗНАТИ, ХТО ТИ?»

«Я МОЖУ ПОКАЗАТИ.»

«ПРИЇЖДЖАЙ ОДНА.»

І адреса.

Я знала це місце.

— Що там? — запитала Ніка.

Я підняла очі.

— Будинок, де я жила в дитинстві.

Єва зблідла.

— Туди не можна.

— Чому?

— Бо там почався перший експеримент.

Я подивилася на Марка.

— Тоді саме туди я й піду.

— Я піду з тобою.

— Там написано «одна».

— Мені байдуже.

Я усміхнулася.

— Знаєш, ти жахливо слухаєшся наказів.

— Особливо твоїх.

Ми рушили до машини.

Але перш ніж я сіла, мій телефон знову завібрував.

Цього разу повідомлення було від мами.

«НЕ ЇДЬ ТУДИ.»

Я завмерла.

Через секунду прийшло друге:

«Я ЗНАЛА, ЩО ЦЕЙ ДЕНЬ НАСТАНЕ.»

Третє:

«Я НІКОЛИ НЕ РОЗПОВІДАЛА ТОБІ, ХТО НАСПРАВДІ БУВ ТВОЇМ БАТЬКОМ.»

Я повільно опустила телефон.

Марк подивився на мене.

— Що там?

Я підняла очі.

— Схоже, наша історія ще далеко не закінчилася.

Він узяв мене за руку.

— Тоді закінчимо її разом.

Я кивнула.

А десь далеко, у темній кімнаті, хтось дивився на карту з нашою машиною.

На екрані з'явився напис:

«АЛІСА РУХАЄТЬСЯ ДО ТОЧКИ 01.»

Чоловічий голос тихо сказав:

— Нарешті.

І усміхнувся.

— Дочка повертається до батька.