Ті, кого не мали бути

— Тоді час познайомитися з другою половиною вашої історії.

Я не могла поворухнутися.

Мій батько стояв у дверях.

Але це було неможливо.

Я бачила його смерть.

Пам'ятала її.

Відчувала той самий страх.

— Ти помер, — прошепотіла я.

Він усміхнувся.

— Я теж так думав.

Марк став переді мною.

— Не підходь.

Батько навіть не подивився на нього.

— Ти все ще її захищаєш.

— Так.

— Тоді ти повинен знати правду.

Марк мовчав.

Я подивилася на нього.

— Яку правду?

Батько дістав із кишені маленький чорний пристрій.

— Про те, чому Марк вижив.

Я відчула холод.

— Що з ним?

Батько натиснув кнопку.

На стіні з'явився запис.

Маленький Марк лежав у лікарняній кімнаті.

Поруч стояли люди в білих халатах.

Один із них сказав:

— Серце не працює.

Інший відповів:

— Тоді запускайте протокол.

Я дивилася на екран.

Марк поруч зі мною зблід.

— Я цього не пам'ятаю.

На записі лікар поклав щось йому на груди.

Монітор ожив.

ПІП.

ПІП.

ПІП.

А потім на екрані з'явився напис:

«ОБ'ЄКТ М-01 — АКТИВОВАНО.»

Я повільно повернулася до Марка.

— М-01?

Він нічого не відповів.

Батько сказав:

— Ти думала, що Марк просто хлопець, який випадково опинився поруч?

Я похитала головою.

— Ні...

— Він був створений раніше за тебе.

Я подивилася на Марка.

— Ти знав?

— Ні.

— Точно?

Він підійшов ближче.

— Алісо, я клянуся...

Я відступила.

Мені було страшно.

Не через нього.

Через те, що я більше не знала, кому вірити.

Батько зробив крок уперед.

— Він не пам'ятає, ким був.

— А ти пам'ятаєш?

— Так.

— Тоді скажи.

Він подивився мені прямо в очі.

— Марк — не четвертий ключ.

Пауза.

— Він — замок.

Я застигла.

— Замок для чого?

Батько усміхнувся.

— Для того, що знаходиться під цією лабораторією.

У цей момент підлога здригнулася.

Софія схопилася за стіну.

— Що це було?

Ніка подивилася на прилади.

— Щось прокинулося.

Ліза прошепотіла:

— Знову?

Батько подивився вниз.

— Ні.

Його обличчя стало серйозним.

— Вперше.

І тоді під нашими ногами пролунав глухий удар.

Раз.

Другий.

Третій.

А потім...

ТРІСЬ.

На підлозі з'явилася величезна тріщина.

З темряви під нами пролунало:

— Алісо...

Я завмерла.

Цей голос я знала.

Це був голос першої Аліси.

Але вона зникла.

Я прошепотіла:

— Це неможливо.

Батько подивився на мене.

— Ти помиляєшся.

— Де вона?

Він відповів:

— Під нами.

Тріщина розширилася.

І знизу знову пролунав її голос:

— Допоможи мені.

Я подивилася на Марка.

Він уже дивився вниз.

А на його зап'ясті з'явився чорний знак.

М-01.

І тоді я зрозуміла:

Протокол 1 уже почався.

Я не могла відвести погляд від чоловіка, який стояв перед нами.

Мій батько.

Живий.

Але найбільше мене лякало не це.

Я подивилася на Марка.

Він стояв нерухомо, дивлячись на батька так, ніби побачив привида.

— Ти знаєш його? — запитала я.

Марк не відповів.

— Марку?

Він повільно підняв очі.

— Так.

У мене стиснулося серце.

— Звідки?

Мій батько зробив крок уперед.

— Бо саме він був поруч того дня.

— Якого дня?

Батько подивився на Марка.

— Того дня, коли померла справжня Аліса.

У кімнаті стало моторошно тихо.

Я перевела погляд на Марка.

— Ти був там?

Він мовчав.

— Марку, я питаю тебе.

Він нарешті кивнув.

— Так.

Я відчула, як у мене холонуть руки.

— Що сталося?

Марк заплющив очі.

— Я не можу тобі сказати.

— Чому?

— Бо після цього ти мене зненавидиш.

Я зробила крок до нього.

— Можливо, я вже втомилася від людей, які вирішують, яку правду мені можна знати.

Він подивився на мене.

В його очах був такий біль, якого я ніколи раніше не бачила.

— Ти справді хочеш знати?

— Так.

Марк мовчав кілька секунд.

Потім сказав:

— Тоді ти повинна знати все.

Він подивився на двері лабораторії.

— Але не тут.

Мій батько різко сказав:

— Ні.

Марк повернувся до нього.

— Вона має право знати.

— Якщо ти скажеш їй, усе почнеться спочатку.

Я завмерла.

— Що почнеться?

Батько не відповів.

І саме тоді за нашими спинами загорівся екран.

На ньому з'явився старий запис.

На відео була я.

Але не та, яку я знала.

Інша.

Холодна.

Зі сльозами на обличчі.

Вона дивилася прямо в камеру.

— Якщо ви це бачите, значить, я вже померла.

Я перестала дихати.

На записі дівчина продовжила:

— Але якщо поруч із вами Марк...

Вона зробила паузу.

— не довіряйте йому.

Екран згас.

Я повільно повернулася до Марка.

— Чому вона сказала це?

Він мовчав.

Я підійшла ближче.

— Що ти зробив, Марку?

Він опустив голову.

А потім тихо сказав:

— Те, що мав зробити двадцять років тому.

Я чекала.

Він підняв очі.

— Я зупинив її.

— Як?

Марк ледве чутно прошепотів:

— Я вбив першу Алісу.

Я завмерла.

І вперше за весь цей час зрозуміла:

людина, якій я довіряла найбільше, могла бути тією, хто зруйнував моє життя ще до того, як я його згадала.

Я не могла відвести погляд від чоловіка, який стояв перед нами.