Розділ 1

У свої тридцять чотири роки я засвоїла одну річ, що якщо життя перетворилося на день бабака, жодна кількість кави не допоможе, хоча я все одно намагалася.

Того вечора я повернулася додому промокла, голодна й настільки знеможена, що навіть думка про приготування вечері змушувала мріяти лише про те, щоб лягти просто на підлогу й чекати, доки хтось принесе готову їжу. Ніхто не приніс - це несправедливо.

За вікном лив дощ, вітер ганяв тротуарами мокре листя, перехожі поспішали під парасольками, а на сусідньому балконі самотньо теліпалася помаранчева гірлянда з гарбузиками. Сусіди готувалися до Гелловіну з набагато більшим ентузіазмом, ніж я. По правді, я взагалі не готувалася до нього.

Я скинула черевики, повісила куртку й клацнула кнопкою чайника. В цей момент завібрував телефон, прийшло повідомлення від подруги:

«Ну що, які плани на завтра?»

Я кинула погляд на пакет із продуктами, який забула розібрати вранці, на гору білизни в кошику й на недопиту каву біля ноутбука і відповіла їй:

«Відпочиватиму», — написала я.

Подумала й додала:

«Якщо доживу до вечора».

Відповідь прилетіла миттєво:

«Ти завжди так кажеш у п'ятницю».

Як же вона дратує, бо ж знає мене аж надто добре. Я відклала смартфон і зайнялася кухнею. Чайник закипів, а в холодильнику знайшла на вибір шматок сиру, яйця та лимон — набір, який аж ніяк не складався на повноцінну вечерю.

Зрештою я здалася й замовила доставку. Поки чекала кур'єра, вирішила нарешті розібрати коробку зі старим мотлохом, яку вже третій тиждень пересувала з одного кута кімнати в інший. Вона дісталася мені після смерті бабусі: кілька фотоальбомів, старовинний посуд, важкий годинник, який ніхто не наважувався заводити, і купа речей сумнівної цінності. Бабуся нічого не викидала.

Я, схоже, пішла в неї. У мене як і в неї любов до міцного чаю та звичка сперечатися з телевізором під час випусків новин.

На самому дні коробки лежав блокнот у темно-зеленій обкладинці. Я одразу впізнала його. Бабуся записувала туди рецепти, номери знайомих та якісь дивні народні прикмети. У дитинстві я перегортала ці сторінки, але мене цікавили виключно пироги, їх хоча б можна було з'їсти.

Я вмостилася на дивані, підтягнула коліна й перегорнула сторінку і знайшла список:

«Купити борошно».

«Подзвонити Марії».

«Не залишати яблука на балконі, бо знову поклюють птахи».

На полях виднілося крихітне сердечко й підпис:

«Люди завжди думають, що знають, чого хочуть. Найчастіше вони просто втомилися».

Я хмикнула:

— Дякую, бабусю, дуже вчасно.

Наступна сторінка виявилася майже порожньою, лише внизу темніло кілька рядків, виведених чорнилом. Я придивилася уважніше і прочитала:

«У ніч перед Днем усіх святих, коли дощ б'є у вікно, а полум'я втрачає тінь, дозволь Межі почути те, чого найбільше прагне твоє серце».

Далі йшла коротка інструкція: три свічки, дзеркало, чаша з водою і кілька дивних слів. Я перечитала текст двічі, після чого визирнула у вікно, де вода й справді гуркотіла по шибках.

— Ну звісно, як я могла забути про святковий настрій.

На звороті аркуша був ще один напис:

«Ніколи не проси того, до чого не готова».

Я відкинулася на спинку дивана. Можна було вирішити, що бабуся жартувала, переписуючи якийсь романтичний роман із давніх збірок, або просто страждала на надмірну фантазію. Останнє видавалося найбільш правдоподібним.

У магію я не вірила. Ані в знаки долі, ані в енергетику простору, ані в те, що генеральне прибирання здатне кардинально змінити життя, але в мене був вільний вечір, пляшка напівсолодкого, яку я планувала відкрити нескоро і готовий ритуал. Чому б не розважитися?

Я прибрала журнальний столик, встановила перед дзеркалом три свічки та невелику скляну піалу з водою і повернулася до блокнота. Останню фразу довелося роздивлятися під самим світлом настільної лампи:

«Визволи своє бажання лише в думках. Не вимовляй його вголос».

Гаразд. Я запалила сірник. Полум'я здригнулося, хоча у квартирі панувала повна тиша без жодних протягів. Прочитавши дивні, майже безглузді рядки з паперу, я відчула, як вода в піалі ледь помітно сколихнулася і я завмерла. За секунду все затихло.

— Ну от, навіть містичні сили працюють без особливого ентузіазму, — усміхнулася я й уже тягнулася задути вогники, як раптом полум'я свічок різко змінило колір на біло-синє.

У кімнаті похолодало настільки миттєво, що шкірою побігли мурахи. Скло дзеркала пішло дрібною сіткою тріщин і я інстинктивно відсахнулася назад.

— Стоп. Це вже зовсім не смішно.

Вода з піали піднялася в повітря тонкою мерехтливою ниткою, не розпадаючись на краплі, а в глибині потрісканого дзеркала за моїм відображенням почала розростатися абсолютна, непроглядна темрява.

Свічки згасли одночасно. Я заніміла, не маючи сил навіть поворухнути пальцем, а за мить просто за моєю спиною пролунав низький, спокійний і настільки крижаний голос, від якого ледь не зупинилося серце:

— Хто дав тобі дозвіл відчиняти Прохід?