Глава 4

Усю ніч я міркувала про нашу коротку розмову. Схоже, викрадач не вірить, що я опинилася в замку випадково… Можливо, я побачила щось, чого не повинна була бачити, а може… він хоче мене якось використати. Як би там не було, я знаходжуся у небезпеці і необхідно якнайшвидше звідси тікати.

Вранці викрадач знову приніс мені сніданок і я наполегливо розпочала розмову.

— Послухай я… нічого не знаю, а якщо б і знала, все одно нікому б не розповіла. Жителі того селища… усі якісь божевільні… залишили мене тут і… навіщо мені їм допомагати? - я підняла на нього благаючий погляд:

• Відпусти мене і… я просто зникну, поїду додому і ніхто про мене більше нічого не почує.

Він покосився на мене:

— До чого тут жителі?

Я застигла, знову опинившись у глухому кутку.

• Тобто… ти не через це мене тут тримаєш? А навіщо я тобі тоді потрібна?

Він насупився й суворо відрізав.

• Хіба я зобов'язаний перед тобою звітувати?

Але можливо, якщо я дізнаюся, то зможу тобі допомогти?

— Краще навчися піклуватися про себе, адже я не збираюся більше тебе рятувати.

Я підкинула брови й витягла свого козира:

— Ти ж допоміг мені зовсім не через добру волю. Я потрібна тобі.

Викрадач зупинив погляд на моєму обличчі і я знову здивувалася його загадковому вмінню подивитися так, аби людина відчула себе дурнуватою. А потім він зробив дещо ще більш нахабне: просто повернувся й мовчки вийшов за двері! Я аж відкрила рота від обурення. Можливо, він взагалі тримає мене тут просто, аби був привід загадково відвертатися і йти геть??? Я б також із задоволенням так постійно робила, якщо б у мене, звичайно, була можливість вийти кудись, окрім вікна.

«Gabriel — Suzanne Barbote de Vilnev La jeune americaine, et les contes marins». Це була книга, яку він мені вчора приніс. Не скажу, що вона була надто цікавою, тому його план по відволіканню мене від думок про втечу зовсім не спрацював. Проте вона була дуже привабливою з історичної точки зору. Її сторінки були крихкі й пахнули старим папером. Я повільно пережовувала пиріжок, швидко пробігаючи очима по звивистих літерах. Мова була застаріла й іноді було важко зрозуміти про що йшлося у тексті. Я пролистала в кінець й поглянула на дату виробництва. 1912. Мені одразу стало соромно за те, що я лапаю книжку пиріжковими пальцями. Руні, певно, вбив би мене за це.

Я дочекалася вечора й почала втілювати у життя новий план втечі. Я зв’язала всі тканини, які знайшла в кімнаті між собою й скинула імпровізовану мотузку з вікна. Інший кінець я привязала до ліжка й декілька разів смикнула за мій імпровізований канат. Вулицю вже огорнула ніч, отож мене буде важко помітити. Я була на поверх нижче, ніж минулого разу, і в мене був маленький шанс врятуватися. Мій канат не досягав двох метрів до землі, але це було не головною проблемою.

«Не роби цього!» — підсвідомість гукнула до мого здорового глузду. Вітер повіяв неприємним холодом і змусив мене зіщулитися. Я поглянула на канат, який було ледве видно в темряві ночі. Морок, який усього нещодавно був лісом, наводив жах. В уяві виринуло тисячі причин, аби негайно злізти з підвіконня і згорнутися калачиком на ліжку. Але це був єдиний вихід, який мені вдалося придумати й відступати було не в моїх планах. У будь-якому випадку це не гірший план, аніж спалити двері.

Я стиснула простирадло сильніше й обережно спустилася з підвіконня в безодню. Мій канат натягнувся. Я завмерла в жахливому очікуванні тріску тканини. Але нічого не сталося. Я з полегшенням зітхнула, пересунула руки трохи нижче і знову застигла. Простирадло хитнулося і вдарило мене об кам’яні стіни. Серце закалатало сильніше, розносячи по тілу жагучий адреналін. Я зібрала всі крихти сили волі й повільно поповзла донизу. Мій канат хитався в різні сторони й пересуватися було дуже нелегко, але я вп’ялася у свою мотузку всім тілом і вперто рухалася до своєї мети. Вітер, здавалося, був ще холоднішим, по небу повзли величезні сині хмари. І раптом до мене донісся лякаючий тріск. Я підняла очі. Тканина повільно й нещадно рвалася. Нескінченний жах охопив мою свідомість. Сили активізувалися і я відчайдушно почала шукати іншу опору. Мій канат поповз донизу. Я із силою вп’ялася в тканину й раптом ноги намацали каркас. Я встала на нього і притислась грудями до стіни. У скронях била кров, мурахи бігали по тілу й руки нещадно тремтіли. Я закрила очі, намагаючись упоратися з панікою. Що робити? Що робити??? І тут сталося неминуче: під моїми ногами не залишилося опори. Каркас провалився і я полетіла в прірву.