Наступний ранок в офісі NovaCode розпочався не з аромату кави, а з гучного тріску пакувального паперу та щирого, нічим не прихованого дитячого вереску.
— Дарино Сергіївна! Дивіться, що мені дісталося від мого Санти! Це ж колекційна фігурка Йоди в новорічному ковпачку! — Оленка з відділу рекрутингу підстрибувала на підборах біля великої дерев’яної скрині, яку Дарина власноруч тягнула з машини напередодні.
Дарина Осадча зупинилася посеред open-space з стопкою звітів у руках, змусивши себе посміхнутися. «Таємний Санта», який вона зі боями виборювала на нарадах ради директорів, нарешті запрацював. За правилами гри, кожен із сотні співробітників витягав з анонімної цифрової системи ім’я колеги й мав до 25 грудня непомітно підкинути під ялинку подарунок вартістю не більше тисячі гривень.
— Рада за тебе, Оленко, — щиро відповіла Дарина, поправляючи пасмо темного волосся. — Бачиш, іноді навіть наш IT-відділ здатний на різдвяне диво.
— Справжнє диво — це якщо ваш IT-відділ сьогодні допише серверний модуль, — пролунав позаду знайомий, злегка насмішкуватий голос.
Дарина навіть не мусила розвертатися, щоб зрозуміти, хто стоїть за її спиною. Оксамитовий оксамит із чіткими інтонаціями людини, яка вважає 99% людства помилкою еволюції.
Марк Шевченко проходив повз із незмінним темно-синім термокухлем у руці. Сьогодні на ньому був чорний худі з лаконічним білим написом “404: Emotion not found”.
— Доброго ранку, Марку, — Дарина розвернулася на підборах, схрестивши руки на грудях. — Я бачу, ти знову вбраний у свій парадно-вихідний цинізм? Чи це твій святковий костюм?
Марк зупинився поруч, припіднявши одну брову. Від нього пахло морозним повітрям, свіжозмеленою арабікою й тими самими деревними парфумами, які вчора в темряві переговорки ледь не позбавили Дарину здорового глузду.
— Це мій робочий костюм, Дарино. А от твоя скриня з подарунками блокує пожежний вихід на чотири сантиметри. Якщо прийде інспекція — ми сплатимо штраф. А якщо прийдуть інвестори — вони вирішать, що ми керуємо не tech-гігантом, а дитячим садком.
— Чотири сантиметри? — Дарина прижмурилася. — Ти спеціально ходив із лінійкою і міряв?
— Я архітектор, Дарино. Мені не потрібна лінійка, щоб бачити відхилення від норми, — Марк зробив ковток зі свого кухля, і на його губах знову з’явилася та сама важковловима посмішка, від якої в Дарини всередині щось небезпечно тьохкало. — До речі, щодо «Таємного Санти». Мені на пошту надійшло сповіщення, що я МУШУ витягнути ім’я. Якщо я цього не зроблю до дванадцятої, твоя автоматизована система погрожує списати з моєї зарплати тисячу гривень на благодійність. Це законно?
— Абсолютно, — зорієнтувалася Дарина, випроставши спину. — Це пункт 4.2 корпоративного етикету. Розділ «Не будь Грінчем перед Новим роком». Так що заходь у бот і тисни кнопку, Шевченко.
Марк зітхнув із таким виразом обличчя, наче його змушували писати код на Assembly під загрозою тортур. Він дістав із кишені телефон, зробив кілька свайпів і раптом застиг.
Посмішка з його обличчя зникла. Його брови зламалися в глибокій зморшці, а очі пробігтися по екрану так, ніби він побачив там повідомлення про ядерний удар.
— Що таке? — не втрималася Дарина, зробивши крок ближче. — Системна помилка?
Марк повільно сховав телефон у кишеню й підвів на неї погляд. У його очах більше не було іронії — лише якась дивна, майже панічна зосередженість.
— Ні. Нічого. Все працює. Як завжди, бездоганно, — сухо відрізав він, розвертаючись у бік свого кабінету. — Гарного дня, Дарино Сергіївна.
Він пішов так швидко, ніби за ним по п’ятах біг особистий демони. Дарина лише здивовано провела його поглядом.
«Дивний чоловік, — подумала вона. — То дихає мені в потилицю так, що серце зупиняється, то втікає від власного смартфона».
Вона з діловим виглядом дістала свій телефон, відкрила бот Санти й натиснула заповітну кнопку «Отримати мого підопічного».
Екран замиготів святковими сніжинками, а потім видав жирний текст:
«Твій підопічний: Марк Шевченко (Principal Tech Lead)».
Дарина заклякла посеред холу. Телефон трохи не випав з її зненацька знімілих пальців.
— Ні. Ні-ні-ні, — прошепотіла вона, дивлячись на екран, як на вирок. — Це якась помилка. Це збій алгоритму!
Вона особисто перевіряла код бота разом із розробниками! Імовірність того, що вона витягне саме Марка, становила один до дев’яноста шести! З усіх людей у цьому величезному офісі — від прибиральниці до генерального директора — доля підсунула їй чоловіка, який викликає в неї бажання або обійняти його, або стукнути чимось важким!
Що дарувати людині, у якої немає емоцій? Кусок крейди? Термокухоль із написом «Я ненавиджу людей»? Книжку «Як стати людиною за 30 днів»?
Паніка хвилею накрила Дарину. Вона розвернулася й майже побігла до свого кабінету, намагаючись опанувати прискорене дихання.
Обідня перерва перетворилася на справжнє пекло. Дарина сиділа в кухонній зоні, вдаючи, що п’є зелений чай, а насправді гарячково спостерігала за Марком через скляну перегородку.
Марк сидів за своїм улюбленим високим столом із ноутбуком і виглядав похмурішим за хмару. Поруч із ним стояв його заступник, завжди усміхнений junior-розробник Денис.
— Марку Анатолійовичу, ну ви витягли когось? — бадьоро запитав Денис, жуючи сендвіч. — Я ось витягнув дівчину з маркетингу, думаю подарувати їй той розумний зволожувач повітря...
— Денисе, — перебив його Марк, не відриваючись від монітора. — Якщо ти ще раз поставиш мені запитання про подарунки, я перепризначу на тебе всі тікети за останні три роки.
Денис миттєво поперхнувся сендвічем і замовк.
Марк тим часом непомітно відкрив нову вкладку в браузері. Дарина, звісно, не бачила екрана, але якби бачила, її здивуванню не було б меж.
Головний архітектор NovaCode, людина, яка розробляла складні алгоритми штучного інтелекту, зараз гарячково вбивав у пошуковик Google: «Що дарувати дівчині, яка працює в HR, носить бежеві блейзери і постійно на тебе кричить?»