Іронічна феєрія для дітей віком від двадцяти років

1

Загалом ця історія почалася по-ідіотському.

До мене зайшла моя екс-наречена Марина, яка порвала наші стосунки приблизно за місяць до весілля. Це було позаминулого року. І пішла вона до мого одногрупника Андрюші на прізвисько Прищ.

Андрюша Прищ – самобутня істота, вічна загадка для психіатра, але мав одну безперечну перевагу наді мною: був єдиним сином тих самих Паращуків, які мають здатність робити гроші абсолютно з усього. Батьки намагались зробити з Андрюші людину (досить-таки невдала спроба), тому змусили його здобувати вищу освіту, хоча всім відомо, що вища освіта розуму не додає. До того ж наполягали, щоб хоч щось у житті він зробив сам, тому обмежили його у фінансах (якщо так можна сказати про студента, який знімає двокімнатну квартиру і під’їздить до університету на власному авто). Учився Андрюша абияк, аби скласти сесію, бо інакше фінансові санкції добряче били по кишені. Все, що можна, він купував. Зрозуміло, що він був досить перспективною партією для амбітної Марини.

І от Марина сидить у мене в кімнаті, згадує минулі дні, делікатно оминаючи той період, коли ми після розриву  навіть не віталися. З тих пір пройшло чимало часу, і мій внутрішній голос, який ніколи ні з чого не був повністю задоволений, зате у будь-якій ситуації знаходив позитивну сторону, все-таки довів, що, власне, слід бути вдячним їй за те, що вона мене кинула – вона була не з тих жінок, яких можна любити довго: мала чарівну зовнішність і жахливий характер. Проте хоч почуття мої до неї вже і не були такими палкими, як пару років тому, десь на самому дні мого серця ще жевріла жага помсти.

„В принципі, це не найголовніше у житті...” – натякнув мій внутрішній голос. „Але можна ж хоч колись себе побалувати”, – відповів я йому.

 А вона, схоже, була впевнена у моєму благородстві і християнському всепрощенні, бо надумала просити, щоб я написав курсову для її милого Андрюші.

– Толянчику, ти ж можеш це зробити. Моя вдячність не матиме меж... – і вручила мені листочок із темою роботи.

Мабуть, цього разу батьки притисли Андрюшу, як гниду до нігтя, а в Івана Павловича не те що курсову, а й півбала на екзамені не купиш. Професор старої закалки. 

І поки я заціпеніло дивувався із такої нахабності, Марина лащилась до мене, як ніколи раніше.  Ще трошки, і я міг би подавати в суд за сексуальні домагання. І у мене з’явився план маленької помсти. Так, щоб пролити бальзам на свої старі шрами.

– Чому ти так нервуєш? Гадаєш, що я міг би відмовити твоєму Андрюші через той дріб’язковий інцидент? Можеш піти і передати, що 30 умовних одиниць – і роздрукована курсова у його розпорядженні, – і я встав, щоб показати, що аудієнцію закінчено.

Марина явно роздратовано пішла до дверей – не кожному подобається, коли втрату стосунків з ним вважають дріб’язковим інцидентом.

А я очманіло кинувся працювати. Я написав чудову роботу і роздрукував її на комп’ютері. Але у тексті курсової я тричі вставив фразу „Іван Павлович – дурень”. Завжди хотів дізнатися, чи читають викладачі курсові. Щодо Андрюші, то я був певен, що такі розумники нічого, крім „Плейбоя” не читають. Щодо Івана Павловича, то я був певен, що він не був дурнем, але самодуром був неабияким.

Мій план був бездоганний. Минулого року Андрюша брав академку, тому вчився (якщо це слово тут доречне) на четвертому курсі. А я закінчував п’ятий. На днях складав останній держекзамен. Поки в Андрюші почнуться неприємності, мене тут вже не буде. Шкода, що я нічого не побачу. Та у мене непогана фантазія, то якось переживу.

І тут вмішалась примхлива Пані Випадковість. Невідомо з яких причин пластикові дипломи з Києва привезли на тиждень пізніше, і, відповідно, перенесли наш випускний. А буквально на четвертий день цього рокового тижня хтось сказав, що мене розшукує Прищ. На шостий день він мене знайшов.

2

Погано не те, що ми з ним зустрілися, а те, що він був оточений бравими хлопцями з факультету фізичного виховання. І явно не легкоатлетами. Ще гірше було те, що вони були явно „під кайфом”. Андрюша підморгнув мені і театрально відійшов убік.

Після першого ж удару я вирубився і отямився, коли мене стягували у якийсь підвал, не оминаючи жодної калюжі і жодного камінчика на шляху. Проте  мій внутрішній голос, а може, інстинкт самозбереження підказав мені не показувати свого справжнього стану.

– От сопля! Якщо чесно, то я не знаю, що нам трьом з ним робити, тут і на одного роботи недосить.

Я делікатно промовчав, роздумуючи, що робити далі. Потім подумав, що навряд чи мене тягнули кудись далеко, а у цьому мікрорайоні практично усі будинки зведені за одним проектом – сірі бетонні коробки. І у цих коробках вхід до підвалу є біля кожного під’їзду. „ У тебе завжди бездоганні плани!” – чомусь украй іронічно заявив мій внутрішній голос. І я раптово рвонув вглиб підвалу.

 Якби ці хлопці були трохи розумніші, то хтось один зачекав би на подвір’ї, чи я не вийду, а двоє інших пошукали б мене у підвалі. А так я вискочив біля сусіднього під’їзду – і шукай вітру в полі!