- Глава 5.1 -

Вже за пів години я готова підкорювати родичів Філіпа. Дівчата обрали для мене сукню блакитного кольору, довжиною трохи вище колін із тонкої в'язки. Волосся заплели в косу і залишили кілька пасм з обох боків. Макіяж доповнив мій образ, і я залишилася задоволеною. 

– Ти дуже гарна! – говорить Яна, а інші подруги в унісон кивають головами. 

Взуваю чоботи на підборах і коротку шубку. Ще раз оглядаю себе в дзеркалі й повірити не можу, що роблю це. 

Ми всі разом виходимо з квартири і їдемо ліфтом вниз. Філіп вже мав би бути тут, але поки що мій телефон мовчить. 

Сміючись з чергового жарту Кіри, ми всі разом виходимо на вулицю і зупиняємось, тому що мій фіктивний наречений якраз вийшов з автівки. Філіп одягнув темні джинси, черевики та чорне пальто, яке до божевілля йому пасує. 

– Ого! – Кіра штовхає мене ліктем в бік. – Чому не сказала, що він такий гарячий? 

– Кіро! – бурчу і закриваю рота, тому що Філіп наближається. 

– Привіт! – Кіра виступає вперед. – Ми наслухані про тебе, Філе! Я Кіра – подруга Віти. 

Вона подає йому свою руку, і Філіп її приймає. Всього долю секунди триває це рукостискання, а подруга світиться як те сонце, якого сьогодні не видно за хмарами. 

– Яна! 

– Христя! 

Рукостискання відбувається і з ними. Та, на відміну від Кіри, ці двоє сама скромність. 

– Готова їхати? – питає в мене і подає свою руку. На вулиці доволі холодно, тому стовбичити на морозі зовсім не хочеться. 

– Бувайте, дівчата! – кажу, і Філіп веде мене до автівки. Як справжній джентльмен відкриває двері та чекає, поки сяду всередину. 

Коли рушаємо, подруги розходяться до своїх автівок. Впевнена, після цього вечора Кіра без упину буде розповідати про те, який чоловік мені дістався. 

– В тебе милі подруги, – говорить Філіп, коли залишаємо мій двір. 

– Тобі так здалося? – хмикаю. – Милими їх назвати важко, але я дуже їх люблю. 

– Твій колишній не повертався? 

– Ні, – зітхаю. – Мені треба поговорити з батьками. Пояснити їм все. 

– Зробимо це завтра. Все буде гаразд. 

– Легко тобі говорити, – бурчу. – В мене весілля через тиждень. Все вже замовлено! Тато не витримає, якщо скажу, що треба усе скасовувати. 

– Нічого скасовувати не потрібно. Наступного тижня весілля буде. Тільки наречений зміниться, – усміхається. 

– Це не смішно! – карбую. 

– А я і не жартую, – кидає в мій бік швидкий погляд. – Це твій єдиний вихід, Віто. 

Зітхаю і відвертаюсь до вікна. Найгірше у цій ситуації те, що Філіп має рацію. Зараз він виступає моїм рятівником, але я досі не переконана, що з ним мені буде краще, ніж з Дмитром. 

Може, плюнути на все і полетіти кудись далеко, поки тут все не утрясеться? 

Ідея чудова, але я не можу так. Всі ці проблеми через мене і мудака-Дмитра. Не думаю, що він буде виправдовуватися, тому все доведеться брати у свої руки. 

– Може, розкажеш щось про себе, а то буде трохи дивно, що ми нічого одне про одного не знаємо, – пропонує Філіп. 

– Щось про себе… – замислююсь. – Мені двадцять чотири роки. Я маю свій невеличкий бізнес. 

– Що за бізнес? – цікавиться Філіп. – Мабуть, якийсь салон краси.

– Типу того, – хмикаю. – А що ти скажеш про себе? 

– Мені тридцять. Керую компанією, яку створив мій дідусь. Він передав мені всі права на неї, але в будь-який момент може їх забрати. 

– Навіщо йому їх забирати? – не розумію. – Типу, якщо ти будеш погано себе поводити, не отримаєш компанію? 

– Типу того, – хмикає. – Ти швидко метикуєш. 

Фиркаю, бо комплімент такий собі. 

Тепер картинка в моїй голові потроху складається. Філіп боїться засмутити дідуся, бо той забере у нього право керування компанією. Можливо ще щось. Не знаю.

– Хто буде в ресторані? Розкажеш? – знову питаю.

– Мій дід, батько мого батька, – каже Філіп. – Він виховував мене і брата, коли мама вигнала тата. Він любив гуляти наліво. 

– Мені прикро, – видавлюю з себе. Я і подумати не могла, що Філіпу довелося таке пережити. – А твій брат… Ви що, близнюки? 

– Двійнята, – пояснює. – Але стосунки у нас не дуже. Будь готова до його тупих запитань. 

Просто чудово! Добре, що хоча б попередив.

– А мама? У неї є інший чоловік? Твій вітчим? – цікавлюсь. 

– Ні. Немає. Вона все життя нам з братом присвятила. 

Мені шкода цю жінку. Як можна стільки років жити тільки для синів? 

Поки я розмірковую, ми прибуваємо до ресторану. Насилу вдається стримати широку усмішку, бо це мій ресторан. Приємно, що дідусь Філіпа обрав саме його. 

– Готова? – питає мій “наречений”, повністю повернувшись у мій бік. – Буде непросто.