- Глава 4 -

Філіп

Не встигаю навіть рота відкрити, а тип на тому кінці заливається соловейком. 

– Віто, сонце! Пробач, що не відповідав. Вчора працював всю ніч, а телефон у готелі залишив. Коли повернувся, побачив твої дзвінки, але не хотів будити, тому і не дзвонив. Ти ж не образилася, правда? 

Поки слухаю виправдання цього чувака, в голові починає складатися пазл. Написи на моїй тачці про мудака і все таке інше. А чи не йому Віталіна хотіла зіпсувати машину? Він їй зрадив? 

– Не знаю як Віталіна, а я б однозначно образився, – кажу, і на тому кінці стає тихо. 

Одна секунда, дві, три.

– Ти хто такий? – гиркає в слухавку, а я усміхаюсь. Ну нарешті пішла реакція. Стає веселіше. 

– Друг. Дуже близький. 

– Який друг? У Віталіни немає друзів-чоловіків! Де моя наречена? – кричить наче різаний. 

– Може, треба було краще її пильнувати, а не зраджувати їй? 

Знову стає тихо. Я потрапив у ціль. Усміхаюсь. 

Думаю, на цьому можна закінчувати, тому вимикаю телефон повністю і кидаю назад у сумку. Навіть настрій піднімається від цієї розмови. Нарешті можу поїхати до Віталіни та поговорити. Впевнений, вона не зрадіє моїй появі на порозі своєї квартири. 

Я набираю її адресу на навігаторі й здивовано витріщаюсь на екран. Потрібний мені будинок за сто метрів від мого. Сміх та й годі. Ми живемо в одному житловому комплексі, а я тільки зараз це помітив!

Ще десять хвилин очікування, і я під дверима її квартири. Цікаво, чи відчинить мені, адже знає, чому прийшов. 

Дзвоню і затамовую подих. Поки чекаю, ловлю себе на думці, що мені подобається ця пригода. Щось цікаве та емоційне серед моєї сірої буденності. 

Двері все-таки відкриваються, і дівчина з'являється на порозі. Виглядає вона не так ефектно, як вчора, і більше схожа на дівчисько, ніж на красиву жінку, якою була вчора. 

Мій погляд прикутий до гульки у неї на потилиці. Пригадую, яким розкішним її волосся було вчора і яким є сьогодні. 

Здається, у когось поганий день. 

– Сподіваюсь, що ти приніс мою сумку, – говорить сухо і складає руки на грудях. 

Чудово. У квартиру мене запросити вона не збирається. 

– Я прийшов поговорити, – обпираюсь на косяк і нахиляю голову до дівчини. Вона одразу робить крок назад. Усміхаюсь. Хтось тут не такий самовпевнений, яким хоче здаватися. 

– Немає про що говорити, – бурчить. – Поверни сумку. Я готова оплатити ремонт твоєї машини. Це дійсно була помилка. 

– Це звісно чудово, що ти визнаєш свою провину, але мені не потрібні твої гроші. 

– Не потрібні? – вона здивована. Великі зелені очі витріщаються на мене. – Чого ж ти хочеш? 

– Для початку, щоб ти впустила мене у квартиру. Можеш не боятися. Божевільні мене не цікавлять. Я адекватних люблю. 

Віта смішно пхикає собі під носа, але робить крок в сторону і пропускає мене. Не хочу усміхатися, тому ледве стримуюсь, щоб не либитися як ідіот. 

Знімаю куртку, взуття і помічаю пакети, до верху забиті одягом. Все-таки усміхаюсь. Хтось ще не знає, що вже тут не проживає. 

– Речі твого нареченого? Він тобі зрадив? – питаю. 

– Не твоя справа! – цідить, а тоді усвідомлює, що я сказав. – Чекай! Звідки ти знаєш про нареченого? 

– Я з ним розмовляв, поки до тебе їхав, – відповідаю. – Він так вибачався, що слухавку не брав. Всю ніч, бідолаха, працював. 

Віта мовчить. Стоїть, стиснувши руки в кулаки й, здається, ось-ось розплачеться. Супер! Тільки цього мені не вистачало! 

Я звісно злий на неї за тачку і сорочку, але сльози – це вже занадто. Я ж не мудак якийсь, чесне слово! 

– Давай тільки без сліз, – торкаюсь її плеча, і Віта піднімає на мене очі. Здається, через сльози, що в них застигли, ці очиська стали ще більшими. – Я того… змусив його ревнувати. Сказав, що ми з тобою близькі друзі. 

– Ми не друзі! – карбує. 

– Не друзі, – погоджуюсь. – Але можемо ними стати. 

– Тобто? – вона хмуриться. 

– Я маю до тебе пропозицію. Вигідну нам обом, – Віта мовчить, тому продовжую. – Я пропоную тобі фіктивний шлюб. Мені потрібна дружина, а ти хочеш втекти носа колишньому. 

– Ти не знаєш, чого я хочу, – бурчить. 

– Повір, знаю. Я обіцяю заплющити очі на те, як ти спаплюжила мою тачку. Навіть готовий пробачити ту склянку віскі, що ти вилила мені в обличчя. 

– І все заради шлюбу? 

– Саме так, – киваю. 

– А ще казав, що я божевільна, – фиркає. – Це у тебе проблеми з головою. Я не збираюсь виходити за незнайомця. 

Віта непробивна. В принципі, я її розумію. Якби мені таке запропонували, я б покрутив пальцем біля скроні. 

Ця ідея прийшла в мою голову несподівано. Але, на диво, вона мені сподобалася. Ми реально можемо допомогти одне одному. Залишилося лише переконати цю дівчину сказати мені “так”.