- Глава 3.1 -

Філіп

– Та досить реготати! – ціджу і роблю ковток кави. Паскудний ранок, як не крути! 

– Не можу зупинитись, – Арсен повертає мені телефон, а я вже і не радий, що показав другові свою машину. – Ну це просто витвір мистецтва, Філе! У дівчини явно талант! 

– Ага. Талант виносити мізки, – фиркаю. 

Я пів ночі заснути не міг. Спочатку оглянув машину, оскаженів ще більше, а тоді перевірив вміст сумки цієї божевільної дівки. 

Ось тут мене чекав джекпот! Телефон, банківські картки, навіть паспорт. 

Я дізнався про неї все, і навіть не довелося напружуватися. Я ніколи раніше не зустрічав Віталіну Баграєву, але її прізвище видається мені знайомим. 

Я вирішив навідатися до неї наступного дня. Не хотів у пориві злості скрутити їй шию. Вона має відповісти за те, що зробила з моєю тачкою, і тут справа не в грошах. Справа в моїй репутації! 

Я відразу зрозумів, що вона переплутала машини. Блондинка, що тут скажеш? Перед цим сплутав її з дівчиною легкої поведінки, яка мала в той вечір навідатися до мене. 

Короче кажучи, вчорашня ніч була жахливою, а зранку до мене навідався Арсен і додав олії у вогонь. 

– Вона гарненька, – тепер Арсен роздивляється її водійське посвідчення. 

– Я люблю розумних жінок, – кривлюсь. 

– Таких, як Кріс? – питає Арсен і відразу розуміє, що ляпнув не те. – Пробач. То що будеш робити? 

– Навідаюсь до неї в гості, – кажу. – От просто зараз і поїду. 

– Мені вже шкода дівчину, – Арсен зітхає. – Не будь занадто жорстоким. Вона мені подобається. 

Фиркаю і йду збиратися. Руки так і чешуться торкнутися її шиї. Тепер моя тачка на два тижні в ремонті, а я її нещодавно тільки купив. 

Разом з Арсеном спускаємось на підземну парковку, і він йде до своєї БМВ, а я радію, що маю не одну машину, а дві. Якраз для ось таких випадків. 

Mercedes-Benz GL привітно моргає мені фарами, і я сідаю в салон. Не встигаю навіть завести двигун, як мій телефон нагадує про себе. Дістаю його з кишені куртки та кривлюсь. 

Сьогодні я не планував розмовляти з дідусем. І завтра також. Післязавтра теж. Він знову буде заливати мені, що я безвідповідальний, а насправді… так і є.

Ну що мені зробити, якщо сім’я – це не моє? Про дітей взагалі говорити не хочу. А дідусю конче треба бачити моє весілля, інакше він не зможе спокійно заснути. 

Ні, я люблю діда. Він мене виховав, коли батько був спійманий на зраді й мама його вигнала. Можливо, саме цей момент не дає мені просунутися далі й стосунки мене лякають. Не хочу бути зрадженим. Краще просто секс без зобов'язань. 

– Привіт, діду! – випалюю занадто радісно, і він одразу розуміє, що я лукавлю. 

– Не перегравай! – фиркає. – Чому так довго не відповідаєш? Знову в ліжку з черговою подружкою? 

– Не повіриш, але ні, – усміхаюсь. – Їду у справах. 

– Сподіваюсь, що ця справа – це моя майбутня невістка. 

– Сподівайся, – хмикаю. 

– Філіпе, це геть не смішно, – дідусь зітхає, і розпочинається те, що  чув вже не один раз. – Коли ти нарешті візьмеш на себе відповідальність? Тобі тридцять. Ні сім’ї, ні дітей. 

– Мені лише тридцять, діду, – хмикаю. – Ще все життя попереду! 

– В тебе може і так, а в мене ні, – бурчить. – Отже так, сьогодні ввечері я чекаю тебе в ресторані разом з нареченою! Мені набридли ці ігри! 

– І де я візьму тобі наречену? – злюсь. 

– Навколо повно хороших дівчат, – заявляє. – Але ти чомусь бачиш лише легкодоступних. 

Розумію, що сперечатися немає сенсу. Треба послухати та вдати, що я все зрозумів. На вечерю приїду один. Дідусь розізлиться, але швидко мені пробачить. Так було завжди. 

– Я сподіваюсь, що ти мене зрозумів, – продовжує. – Якщо ж надумаєш знову прийти один, я подумаю над тим, щоб змінити заповіт. Не на твою користь. 

– Ти не посмієш! – от тепер я злий і трохи наляканий. Знаю, що посміє. 

– Перевіримо? 

Дідусь першим закінчує дзвінок. Відчуваю, як телефон тріщить у мене в руці, і розумію, що треба заспокоїтися. До вечора ще є час. Я однозначно щось придумаю. Треба тільки вирішити нагальне питання з художницею, а потім наберу одну зі своїх подруг, яка залюбки піде зі мною на сімейну вечерю. 

Заводжу автівку і тільки-но збираюсь виїхати з парковки, як телефон знову починає дзвонити, але цього разу не мій. Звук доноситься з сумки художниці, і я, не вагаючись, залізаю рукою всередину. 

“Коханий”

Читаю і хмикаю собі під носа. Схоже, чуваче, ти загубив свою дівчину… 

Лише секунду вагаюсь, чи варто відповідати, а тоді тисну на зелену цятку. Це буде весело.

Пристібайте паски безпеки, починаються американські гірки))