- Глава 2.1 -

Ми всі йдемо до Ауді Яни. Вона відкриває багажник, а я готова пищати від захвату. Тут стільки всього, що очі розбігаються. 

– Ось, – вона дістає балончик і дає його мені. – Це червоний колір. Думаю, з чорним буде дивитися гармонійно. 

– Дякую! – цілую Яну в щоку і повертаюсь обличчям до тачки. 

– Ти впевнена, Віто? – питає Христя. – Діма розлютиться. 

– Прекрасно! – подумки протираю руки. – Саме цього я і хочу. 

Прошу подруг стояти на шухері, поки я буду робити свою темну справу. Емоції переповнюють, і я переконана, що це чудова ідея помститися. Алкоголь вирує в крові, підганяючи мене до дій, і я роблю це. Встаю перед Мерсом і усміхаюсь. 

Відкриваю балончик і малюю на капоті “МУДАК”. Цього мені здається мало, тому на весь правий бік пишу “ЗРАДНИК”, а з лівого боку малюю чоловічий статевий орган. Ну захотілося мені залишити ось таку візитівку, що тут такого? Сподіваюсь, Дімон оцінить. 

– А ти талант, подруго! – регоче Кіра. – Ось цей малюнок мені найбільше сподобався! 

Ми всі починаємо реготати. Навіть Яна, яка нічого не пила. Не скажу, що мене попустило, але однозначно стало краще. 

— Гей, ти що там робиш? – кричить чоловік, котрий тільки-но з'явився на парковці. 

– Вшиваємось! – гиркає Кіра і хапає мене за руку. Ми біжимо до автівки Яни, і в цей момент мені так смішно стає. 

Просто ця ситуація геть мені не властива. Я завжди була хорошою дівчинкою. Хто ж знав, що бути поганою так круто! 

– Віто, швидше! – кричить Кіра, але я зупиняюсь. Обмацую себе і розумію, що моя сумка злетіла з плеча, коли я тікала. А там документи та телефон. 

– Я зараз! – кажу і хочу повернутися назад. 

– Ти здуріла? – цідить Кіра. – Тебе спіймають. 

– Сідайте в машину. Я скоро, – кажу і біжу назад.

На щастя, поруч з автівкою нікого немає. Мабуть, той чоловік побіг кликати власника машини. Отже, мені варто поквапитися, щоб не натрапити на Дмитра. 

У світлі ліхтарів погано видно, що знаходиться під ногами.  Моєї сумки ніде немає, і це дратує. Я точно загубила її десь тут. Доводиться обійти машину по колу, і саме біля багажника моя нога перечіпляється через власну сумку. 

Мало не пищу від щастя, тягнусь за сумкою, але просто в мене перед носом хтось забирає її першим. 

– Якого… – піднімаю очі й бачу перед собою того самого чоловіка, якого я облила віскі. І він тримає мою сумку. – Поверни! 

Пробую забрати, але чоловік піднімає руку догори разом з моєю сумкою. Коли я говорила, що він високий, то навіть не здогадувалася, що настільки. Навіть на підборах я дістаю йому до підборіддя. Жесть! 

– Твоя робота? – киває на машину, а я навіть гордість відчуваю за зроблену роботу. 

– Моя, – заявляю впевнено. – Повір, він на це заслужив. 

– Думаєш? – якось дивно хмикає і продовжує тримати мою сумку над нами. 

– Ага, – киваю. – То ти повернеш мою сумку? Мені треба вшиватися поки не пізно. 

– Вже пізно, – карбую, а я розгублено на нього дивлюсь. 

– Тобто? Ти здаси мене тільки тому, що я вилила на тебе напій? Так ти ж сам винен! – мій язик живе власним життям, коли я п'яна. Я це тільки сьогодні зрозуміла. 

– У мене таке враження, що ти божевільна, – чоловік якось втомлено зітхає і руку опускає. Тільки от моя сумка залишається в нього. – Це моя машина. 

– Твоя?! – перепитую і нічого не розумію. – Але ж… у мого нареченого така сама. Тобто, колишнього нареченого… 

Відчуваю, що пахне смаженим, і роблю крок назад, щоб подивитися на номер. 

Твою ж… 

І де були мої очі раніше? 

– То що скажеш? – здається, все написано в мене на обличчі, тому що чоловік усміхається. 

Здається, тут не тільки я з головою не дружу.  Його автівка понівечена, а він тішиться…

– Не розумію, чому тобі так весело, – шепочу. 

– Дійсно не розумієш? – чоловік робить крок до мене, а я крок назад. В якийсь момент мої підбори через щось перечіпляються, і я починаю падати назад. 

Не встигаю навіть скрикнути, а чоловік мене рятує. Він обіймає мене за талію, і тепер його обличчя навпроти мого. Я дивлюсь в його очі й бачу там цілий спектр емоцій від бажання вбити мене до… чогось незрозумілого. 

– Як розплачуватися будеш? – видихає мені в обличчя, а роблю чергу дурнувату річ, яку мій мозок не встигає обдумати. 

Б’ю чоловіка чолом просто в ніс. Він одразу ж мене відпускає, і я не гаю жодної секунди. Біжу до Ауді, в якій мене досі чекають подруги, і як тільки падаю на заднє сидіння, та зривається з місця. 

– Хто це був? – схвильовано питає Кіра. Вона сидить поруч зі мною. 

– Власник машини, – видихаю і закриваю обличчя руками. 

– Хто? – перепитує. – Хіба це не машина Дімона? 

– Ні, – хмикаю нервово. – Я помилилася.