- Глава 2 -

– Якого біса?! – чоловік підскакує на ноги й намагається витерти обличчя та сорочку. Я ж роблю крок назад, а тоді ще один. 

– Сам винен! – випалюю наостанок. – Мудак! 

Розумію, що треба тікати, інакше він відірве мені голову. Нарешті мій мозок приймає розумні рішення, і я щодуху лечу коридором, залишивши нахабу десь позаду. 

Мені мало б бути страшно, адже я уявлення не маю, хто цей чоловік, але зараз відчуваю лише сміх, який душить мене зсередини. Зупиняюсь перед входом до зали, хапаюсь за живіт і починаю реготати. 

Зі сторони схоже, наче я збожеволіла, але насправді це не так. Просто таких яскравих емоцій в мене давно не було. Я ж хороша дівчинка, і всі ці знають, а тут такий поворот. 

– Віто, ти де була? – схвильовано питає Яна і торкається моєї руки. – І чому смієшся? 

– Уявляєш, я… 

– Нарешті ми тебе знайшли! – у коридор виринає Кіра, а за нею і Христя. Мені не подобається вираз їхніх облич. 

– Що сталося? – реготати більше не хочеться, а коли бачу, як подруги нервово переглядаються, стає страшно. – Та що таке? 

– Твій Дімон тут, – випалює Кіра, а я розгублено кліпаю очима. 

– Це неможливо, – усміхаюсь. – Він у відрядженні. 

– Можу сказати, що його відрядження проходить чудово, – фиркає Кіра, а Христя штовхає її ліктем в бік. 

Я нічого не розумію. Дивлюсь на подруг і чекаю, коли вони скажуть, що це жарт, але вони мовчать, і моє серце падає в п’яти. 

– Де він? – мій голос тремтить. Просто відчуваю, що нічого хорошого не побачу. 

– Ти впевнена, що хочеш це побачити? – співчутливо питає Яна. 

– Їй треба це побачити, – цідить Кіра і хапає мене за руку. – Ходімо! 

Кіра наче на повідку тягне мене в зал, а Христя з Яною йдуть слідом. Подруга впевнено крокує, а я боюсь дивитись перед собою. Є ще надія, що Діма тут з друзями, але по тому, як нервують подруги, розумію, що нічого хорошого чекати не варто. 

– Он там! – Кіра вказує на інший кінець зали, де знаходяться великі дивани для компаній. На одному з них сидить мій Діма. Хоча сьогодні він точно не мій. 

Якась дівка цілує йому шию, а її рука у нього на паху. До горла підступає нудота, а сльози душать зсередини. 

Діма відчуває себе прекрасно. Усміхається їй, своїм друзям. Декого з них я знаю. Є і нові обличчя. 

Діма завжди був душею будь-якої компанії. Молодий, багатий, красивий. У нього гарний голос. Відмінне почуття гумору. Обличчя моделі. Блондин з блакитними очима. Янгол з паскудним наповненням душі. 

Руки тремтять, коли дістаю з сумки телефон. Набираю його номер. Діма не бачить мене, бо навіть не здогадується, що я могла прийти сюди без його згоди. 

Смішно. 

Я бачу, як він дістає телефон з кишені й навіть не думає зупиняти дівку, котра залізла рукою йому під сорочку. Я чекаю, чи відповість він на дзвінок, але мій наречений просто ігнорує його. 

– Віто... – Кіра торкається мого плеча, і я наче оживаю. Розвертаюсь і прямую до нашого столика. Звісно ж, подруги за мною. 

– Може тобі треба на свіже повітря? – питає Яна, коли сідаємо за стіл. 

– Мені треба випити! – кажу. 

Подруги переглядаються, але ніхто мене не зупиняє. 

Кличу офіціантку, замовляю текілу і чекаю, поки моє замовлення виконають. Подруги мовчать, тільки переглядаються між собою. 

Я люблю їх за те, що в такий важкий момент вони не розповідають мені, що мали рацію. Це я сліпа дурепа, вірила тому, хто вішав мені лапшу на вуха. 

Навіть Кіра мовчить, а їй точно є що сказати. 

Ми п'ємо разом. Здається, подруги вирішили, що я можу випити цілу пляшку, і вирішили мені з цим допомогти. Тільки Яна сьогодні твереза. Їй нас ще додому везти. 

– Мені варто поїхати додому, – кажу, коли язик починає заплітатися. – Не хочу, щоб Діма мене побачив. 

– Тільки не кажи, що пробачиш йому, – злиться Кіра. 

– Ні, не пробачу, – кажу впевнено. – Але сьогодні я не налаштована на розмови. 

Подруги мене підтримують. Кіра оплачує рахунок, і ми йдемо до виходу. Голова трохи крутиться і з координацією рухів погано, але найбільше мене хвилює розбите серце. 

Я ненавиджу Дмитра! 

Ми забираємо верхній одяг, виходимо на вулицю і йдемо на парковку. В якийсь момент я різко зупиняюся, і подругам доводиться зробити так само. 

– Що таке? – питає Кіра, котра підтримує мене за руку. 

– Це машина Дмитра! – вказую на чорний Mercedes-Benz G-класу, і досить дивна думка з'являється в голові. 

– І що? – Христя хмуриться. – Хочеш пробити йому колеса? 

– В мене є краща ідея, – усміхаюсь і дивлюсь на Яну. – Ти казала, що маєш багато фарб в багажнику.

– Хочеш розмалювати його тачку? – очі подруги стають великими від шоку.