Розділ 2. Чесний читач

 Оксана сиділа, ніби її щойно облили відром холодної води. Дощ за вікном уже не здавався романтичною декорацією. Тепер він просто сміявся з неї.

Це жарт? Жарт долі такого рівня, що навіть у моїй книжці я б таке не написала — надто банально. Два тижні нормальної переписки. Два тижні! А тепер сиджу навпроти чоловіка, який називав мої тексти «театральним цирком для самотніх».

— Ти серйозно? — нарешті видавила вона. — Весь цей час ти знав?
Маркіян поставив чашку і злегка підняв руки, ніби здався.
— Не знав. Підозрював. Після третього твого повідомлення про те, як ти любиш «глибокі емоційні сцени», щось клацнуло. Але я подумав: «Ні, не може бути». А потім ти скинула фото з тим ракурсом, де видно книжкову полицю за спиною. Там стояла твоя друга книжка. З автографом.

Оксана закрила обличчя руками на пару секунд. Коли підняла голову, Маркіян усе ще дивився на неї з тією самою дратівливо-привабливою посмішкою.
— І ти все одно прийшов? — голос вийшов тихішим, ніж хотілося.
— А чому ні? Ти була цікавою в переписці. Гострою. Не такою, як у своїх книжках.
— Тобто в книжках я нудна?
— Ні, — він усміхнувся ширше. — У книжках ти… надто стараєшся. Твої чоловіки говорять так, ніби прочитали сценарій голлівудського блокбастера і вирішили, що саме так мають звучати «справжні самці». А реальні чоловіки зазвичай просто… люди.

Оксана відчула, як у грудях закипає суміш обурення і… зацікавленості. Вона ненавиділа, коли критикували її тексти. Але ще більше ненавиділа, коли критик був таким спокійним і впевненим.

Він не злиться. Він просто… розважається. І чому мені так хочеться одночасно кинути в нього серветкою і попросити розповісти ще?
— Добре, пане критик, — сказала вона, відкидаючись на спинку стільця. — Розкажи мені тоді, як має бути правильно. Як має говорити «реальний чоловік», коли зустрічає жінку, яка йому подобається?

Маркіян на мить задумався. Потім нахилився трохи вперед, дивлячись їй в очі.
— Він би, напевно, сказав, що два тижні переписки були найкращими за останні кілька років. Що йому подобається, як ти жартуєш про своїх персонажів. І що він трохи нервує, бо розуміє — зараз ти аналізуєш його на предмет «чи підходить він для наступної глави».

Оксана мимоволі посміхнулася. Чорт забирай, це було чесно.
— І ще, — продовжив він, — реальний чоловік би зізнався, що прочитав одну твою книжку повністю. Не тому, що хотів. А тому, що після всіх своїх їдких відео було цікаво зрозуміти, через що стільки шуму.
— І?
— І я дочитав. Навіть другу главу перечитував.
Оксана підняла брову.
— Це комплімент чи підготовка до нового розбору?
— І те, і інше, — Маркіян засміявся. Сміх був теплий, але з іскрою. — Ти вмієш тримати читача. Просто іноді перегинаєш з пафосом. Але емоції… емоції в тебе виходять справжні.

На кілька секунд за столом повисла тиша. Тільки дощ стукав по вікну. Оксана раптом зрозуміла, що вперше за багато років сидить навпроти чоловіка і не намагається уявити, як би описала цю сцену в книжці. Вона просто жила нею.
І це лякає більше, ніж будь-яка критика.

— Знаєш що, Крістал… тобто Оксана, — він трохи нахилив голову. — Може, зробимо так: я більше не буду тролити твої книжки публічно. А ти перестанеш дивитися на мене, ніби я щойно вбив твоє улюблене домашнє дерево.
— У мене немає домашнього дерева.
— Тим більше. Давай спробуємо просто поговорити. Без образ. Без сценаріїв.

Оксана довго дивилася на нього. Потім кивнула.
— Добре. Але з однією умовою.
— Якою?
— Ти скажеш мені, яка саме сцена в моїй третій книжці тебе так роздратувала.
Маркіян тихо засміявся і потер підборіддя.
— О, це буде довга розмова. І, боюся, нам знадобиться ще кава. А можливо, й вино.

Він підняв руку, підкликаючи офіціанта.
Оксана дивилась, як він це робить — спокійно, впевнено, без зайвого пафосу — і думала, що реальність, здається, вирішила написати власну історію. І, схоже, цього разу головний герой вийшов набагато складнішим, ніж вона звикла вигадувати.
Але, можливо, саме тому — набагато цікавішим.