«Поруч»

Здавалося, що цій ночі не буде кінця: я постійно дивилася то на годинник на стіні, то на телефон в надії, що Кевін зателефонує. Сама я не наважувалася зробити дзвінок, щоб не зробити все ще гірше. Лише коли за вікном почало світати, я нарешті заснула.

Аромат кави та свіжої випічки змусив мене розплющити очі. Коли я підвелася з ліжка, то зрозуміла, що день уже був у розпалі.

— Еміліє, ти спала дуже довго. Я вже почав хвилюватися за тебе, — пролунав спокійний голос Кевіна з іншого кінця номера.

— Кевіне, ти живий! — я різко сіла на ліжку, дивлячись на нього. — Як же ти налякав мене вчора ввечері! Що трапилося після того, як зникло з’єднання?

— Мені є що розповісти вам із Лізою, — Кевін посміхнувся, розкриваючи пакунок із випічкою. — Але я, як справжній джентльмен, не можу позбавити вас сніданку, хоч і трохи пізнього.

— Емілі, я зараз приготую тобі каву, — почула я голос Лізи.

Тепер навіть вигляд улюбленої кави нагадуватиме мені про Стівена. Від цієї думки по шкірі пробігли мурахи.

— Як ви вже зрозуміли, між мною і Стівеном у квартирі відбулася бійка, — Кевін показав на декілька отриманих синців, — але й Стівен теж отримав від мене добрячого прочухана, перш ніж втекти. Одразу скажу, що хвилюватися не потрібно, адже Стівена вже розшукує поліція — довго переховуватися він не зможе.

— Я дуже сподіваюся, що Стівен більше нікому й ніколи не зашкодить, — відповіла я, міцно стискаючи кулаки.

— Доказів проти нього більш ніж достатньо, — додав Кевін, серйозно поглянувши на нас із Лізою. — Його офіційно оголосили в розшук, і щойно фото Стівена з’явилося в новинах, до поліції почали звертатися інші жінки. Як виявилося, вони так само постраждали від його дій і тепер готові свідчити проти нього.

Того ж дня ми залишили готель і повернулися додому. Єдине, що нам залишалося, — це сподіватися, що поліція скоро його піймає, і ми всі зможемо спокійно видихнути й залишити все позаду.

Минув уже тиждень, та жодних новин про Стівена не надходило. Його шукали не лише в місті, а й за його межами. Стосовно ж ланцюжка, який я тоді встигла забрати з собою, то поліція долучила його до справи як речовий доказ. Майкл був настільки щасливий, що оберіг нарешті знайшовся, що готовий був чекати стільки, скільки знадобиться слідчим.

Кав’ярня «Як удома» стояла зачиненою. Щоразу, проходячи повз її замкнені двері й темні вікна, я здригалася — спогади про перенесений жах з новою силою поверталися до мене, змушуючи прискорювати крок.

Весь цей час, поки тривали пошуки Стівена, мене не покидало відчуття тривоги, ніби ось-ось має трапитися щось жахливе.

Того вечора, несподівано пізно, мені зателефонував Кевін. Я одразу відчула, що щось трапилося.

— Еміліє, тільки тримайся... — важко промовив він. — На околиці міста поліція знайшла чорний пікап Стівена. Усередині — знівечене тіло.

— Цього не може бути! — різко перебила я, відчуваючи, як усередині все холоне. — Ти ж сам казав, що він утік!

— Тіло вже ідентифікували за особливим татуюванням у вигляді серця, — видихнув Кевін у трубку. — Це він.

Після цих слів увесь світ для мене зник, і я немов провалилася в чорну безодню.

Коли я отямилася, була вже ніч. Поруч зі мною сиділа заплакана Ліза.

— Як ти себе почуваєш? Тобі щось болить? — схвильовано запитала вона.

Я спробувала поворухнутися. Здається, при падінні нічого не пошкодила, але пара синців точно залишилася.

— Зі мною все гаразд, — тихо відповіла я. — Новина про загибель Стівена стала надто неочікуваною для мене, і я не знаю навіть, що й думати. З одного боку, має бути полегшення від того, що він більше нікому не зашкодить. А з іншого... я відчуваю сильну тугу й біль за тим Стівеном, якого я знала до всіх цих подій.

Ліза обійняла мене за плечі, і ми вдвох проплакали до ранку.

Минуло пів року...

Життя поступово повернулося до звичного ритму. Я продовжила займатися улюбленою справою. Ліза почала зустрічатися з Кевіном, чому я була неймовірно рада. Що ж до Майкла та Олівії, то вони вже призначили дату весілля, і я була запрошеною гостею. Про Стівена поступово почали забувати, як забувають нічний кошмар на світанку.

Яке ж було моє здивування, коли одного дня на місці колишнього закладу «Як удома» спалахнула нова неонова вивіска з короткою назвою: «Поруч». Кав'ярня відкривалася знову, але у неї змінилася не лише назва, а і власник.

А через тиждень на мою пошту надійшов офіційний лист. Новий власник кав’ярні «Поруч» неочікувано запропонував мені розробити дизайн для оновленого закладу. Ошелешена такою пропозицією, я не втрималася й погодилася на особисту зустріч прямо в кав’ярні.

Новим господарем виявився молодий, привітний чоловік, який пересувався на інвалідному візку. Його обличчя було частково закрите чорною маскою, яка приховувала великий шрам. Від чоловіка віяло спокоєм та впевненістю. Коли я поцікавилася, що з ним трапилося, він відповів, що постраждав у страшній аварії й зараз проходить реабілітацію. І хоча я бачила його вперше, та голос його чомусь здався мені тоді знайомим.

Наприкінці зустрічі я наважилася на ще одне запитання:

— У нашому місті багато дизайнерів, чому ви обрали саме мене?

— Мені сподобалися ваші роботи, — загадково посміхнувся він. — І до того ж вас наполегливо рекомендували. Більше нічого не можу вам сказати. Можливо, колись ви дізнаєтеся про мене більше, і я для вас відкрию не лише двері нового закладу, а й своє лице.