Майже вірю йому

Я лежу поруч з найбажанішим чоловіком у своєму житті й тихо ненавиджу себе. Цього ніколи не мало статися. Як я могла переспати з чоловіком, дружина якого мешкає від нас не далі як за два будинки?

— Тобі треба йти, — кажу Мирону, уникаючи його погляду.

Але мені подобається більше, ніж я готова зізнатися собі, те, як його довгі пальці і далі пестять мою шкіру.

— Я знаю, що маю піти, але до того нам треба поговорити.

— Нам нема про що говорити, і зустрічатися більше не варто. Взагалі поганою ідеєю було приїздити сюди.

Він цілує мене і треться своїм тілом об моє, від чого думки та всі переконання вилітають з голови.

— Слухай, Мироне, я серйозно. До того ж твоя дружина... Ти сам казав, що вона небезпечна.

Він, здається, не слухає, продовжує цілувати і гладити, лизати та кусати.

— Боже, припини, бо я так не можу, — прошу його, але мій голос звучить на надриві.

Насправді я дуже хочу, щоб він продовжував. Я хочу його всередині, хочу його усього і щоб йому нікуди не треба було. Але цього не буде. Ніколи. У Мирона вже є життя, і я не частина нього.

Цього разу він слухається і тепер, нависнувши наді мною, уважно вивчає мене. Він чекає, що я щось скажу. А всі думки в моїй голові не в той бік рухаються.

— Знаєш, — кажу, сідаючи і підтягуючи шовкове простирадло на груди, — я б хотіла, щоб усе було по-іншому, але думаю, що не буде. І знаю, що ти теж так вважаєш. Ти навіть не обіцяєш, що кинеш її заради мене.

Мить мовчу, ковтати боляче.

— І це добре. Я ніколи б не пробачила собі, якби зруйнувала твою сім'ю, змусила страждати твою доньку. Але це означає й інше: ми мусимо це припинити. Я маю поїхати, але перед тим потребую ще кілька днів, щоб дещо владнати.

Просто не можу вичавити з себе правду про дивні смс, гроші та інструкції.

— Я правда не можу все покинути, але кохаю тебе.

— Я вірю тобі і не прошу про таку жертву. Але ти мусиш зникнути з мого життя і більше там ніколи не з'являтися.

— Вік, я не зможу. Не зможу жити без тебе.

— Думаю, що в тебе добре виходило до того, як я приїхала.

— Ти нічого не знаєш. І я наражу тебе на небезпеку, розповівши бодай щось.

Мене дратують його виправдання і його присутність. Я хочу, щоб йому було так само боляче, але не знаю, як можу вкусити болючіше.

— Я знаю, що тобі шкода і все таке, але і ти мусиш знати, що розбив мені серце ще там, у Києві, і продовжуєш це робити щодня, щомиті.

— Я не хотів. —  Я майже вірю йому. Готова кинутися в його обійми. 

— Ніхто не хоче такого, але це вже сталося. І ти нічого не можеш зробити, щоб полегшити мій біль. Просто живи з цим.

Його очі в цей момент стають подібними до цуценячих. Але мені його не шкода і себе теж. Я заслуговую на все, що трапилося зі мною. Бо це я та жінка, яка зараз у ліжку з чужим чоловіком попри усю правду.

— А тепер я хочу, щоб ти одягнувся і забрався з мого дому.

І ніби на підтвердження моїх слів вібрує телефон.

Тарас: Я знаю, що ти в Одесі. Я приїду до тебе. Зроблю все, щоб ми були знову разом.

Секунду дивлюся на повідомлення, а потім усміхаюся. Повільно. Фальшиво і так широко, що аж щоки німіють.

— Хто це? — запитує Мирон.

У його погляді збентеження чи це щось інше?

Я повертаю до нього екран.

Спостерігаю, як темніє його погляд.

— Мій колишній.

— Той самий? Я думав, що між вами все скінчено. До того ж він поводився з тобою як лайнюк.

Я промовисто зводжу брови та сміюся. Мені справді смішно.

— Так. Це Тарас. Усе, що я казала про нього раніше, правда, але, здається, я приречена на залежні стосунки.

Він стискає щелепи.

— І що це означає?

Я знизую плечима. Мені страшно, що Мирон може вдарити мене. Його тіло напружується, а очі сповнені люті.

— Не знаю. Але дам йому ще один шанс, побачимо, що з цього вийде. До того ж не так давно він дуже навіть вправно втішив мене у своїх обіймах. Це був найкращий секс в авто, який я коли-небудь мала.

Я нічого з цього не хочу, лише вколоти та скривдити Мирона, щоб він теж відчував те, що і я.

— Ти спала з ним?

— Так. Як я вже казала, він втішив мене. Це було приблизно тоді ж, коли ти не сказав мені про дружину. Коли тижнями ігнорував мене.

— Я ненавиджу його. Він мрець. Що ти робиш зі мною? — Він кричить, але хилиться головою до моїх грудей.

Але я не хочу його дотиків. Від цього лише посилюється моя огида до себе.

— Ти нічого не зробиш йому, бо тоді не побачиш доньки. Просто змирися, що я ніколи, чуєш, ніколи не буду твоя. А в нас із ним можуть бути принаймні відкриті стосунки. Може, він заради кохання зміниться.

Я не хочу Тараса, не хочу, щоб він приїздив, але відписую йому. Зараз важливіше зробити Мирону боляче.

— Я не відпущу тебе так просто, — каже, натягаючи футболку і встаючи з ліжка.

Він швидко знаходить решту одягу і йде. Але більше не каже жодного слова й уникає прямого погляду.