Наважилася

Чи це вже депресія, коли я прокинулася годину назад, але так і не встала з ліжка, аж поки ну вже дуже не припекло в туалет.

Почувалася так, ніби припустилася великої помилки, покинувши Київ.

Синці під очима та головний біль нагадували про те, що вчора влила в себе забагато алкоголю.

Вмилася, накинула просту білу сукню, замастила тональним синці й пішла підкоряти світ, а якщо бути точнішою, то поїхала в магазин, щоб не вмерти з голоду.

Мені треба було купити буквально все, починаючи з пачки тампонів, закінчуючи сіллю.

Не впевнена, що з цінами в цьому районі зможу дозволити собі часто ходити в кафе.

Поки з навігатором їхала в місто, не могла відірвати погляд від хмар на синьому небі, тут висять дуже низько. Від гір, що місцями зустрічаються з морем. І це безмежне Чорне море просто причаровує мій погляд.

Ловлю себе на думці, що майже готова кинути авто десь при дорозі й дозволити собі скупатися.

Та не сьогодні, натомість дозволяю собі іншу давню мрію, яку вже давно відкладала через невпевненість.

Паркую авто біля салону краси, де за відгуками з гуглу просто неймовірна перукарка. Але район не популярний і точно вже не центральна частина.

Мить стою біля дверей, даючи собі можливість передумати.

Відкриваю двері та широко посміхаюся.

— Добрий день, дівчата. Підкажіть, будь ласка, чи працює сьогодні Христина? — ім'я теж піддивилася в гуглі.

— Так, — відповідає інша дівчина, яка саме робить якійсь пані нігті.

— Це я, — каже дівчина з голубим волоссям та кількома тату. В неї на плечі рюкзак.

— Хотіла попросити вас підстригти мене, але якщо ви вже йдете…

— А що саме ви б хотіли?

— Хочу каре і, якщо візьметеся, пофарбуйте мене в рудий.

Вона мить дивиться на мене, перш ніж зникнути за дверима. Повертається вже без рюкзака.

— В мене й так намічався нудний вечір, — каже, запрошуючи мене до крісла.

— Відстригти та пофарбувати усю цю розкіш, — каже, проводячи пальцями по волоссю. — Залюбки. Обіцяю, що тобі сподобається.

Дивлюся в дзеркало на дівчину і розумію, що в неї прекрасна усмішка. Від неї і собі усміхаюся.

— Розійшлась з хлопцем? — запитує зі знанням справи.

— Він виявився жонатим, ще й доньку має.

— Козел, — із засудженням в голосі каже, і я погоджуюся.

Мені неймовірно подобається рудий, і радію, що те, чого я так боялася, не виправдалося. Ця стрижка не робить мене старшою. Навпаки, навіть молодить. Здається, з нею виглядаю молодшою.

Поки купую продукти, навіть ловлю на собі зацікавлені погляди кількох хлопців, явно молодших за мене.

З'їла морозиво і в майже хорошому настрої поїхала додому. На зворотному шляху я все ще милувалася морем, і воно передавало спокій хвиль і в душу. Мушу визнати, що корисно змінювати місце проживання, хоча воліла б це робити за інших обставин.

Заїхавши у вулицю, на якій стояло моє нове житло, і проїжджаючи будинок Емми, який стояв за два будинки від мого, звернула увагу на двох людей, що стояли на тротуарі. Обох я добре знала — Денис і Катерина. Вони лаялися так голосно, що і через зачинені вікна я чула, як Катерина йому погрожує.

Мені так дивно було бачити цього чоловіка лютим. Навіть хотіла пригальмувати, але відчувала, як всю мене трясе від того, що побачила Дениса. Я просто не могла змусити себе втягнути у їхню сварку, ще й тому, що видала б себе. Видала б його.

Я пультом відчиняю ворота і заїжджаю у двір. Якийсь час сиджу в авто, думаючи, а чи бачив мене цей довбаний зрадник? Мабуть, таки ні, бо був надто зайнятий сваркою з моєю новою знайомою. Цікаво, через що сваряться?

Згадую, що в багажнику купа напівфабрикатів, і виходжу, щоб занести продукти.

Коли повертаюся до машини вдруге, всередині мене все холоне. Я чекала чого завгодно, але точно не того, що йому вистачить сміливості припхатися просто в мій двір.

— Якого дідька ти тут робиш?

— Я тут живу, але можу запитати в тебе те ж саме, — каже Денис, і така прекрасна усмішка з'являється на його пухких вустах. Бляха, ненавиджу себе за те, що все перевертається всередині від його присутності.

— Ненавиджу тебе, клятий брехун. Як ти смієш сюди приходити після всього, що заподіяв мені, — кажу і зриваюся на крик, хоча менше всього хочу бути схожою на Катю.

— Знаєш що, Денисе, забирайся звідси.

— Вік, насправді мене не так звати. Моє справжнє ім'я — Мирон Левицький.

В цей момент в голові відбувається вибух. Він навіть про це мені брехав.