Зрада

Я знала, що в місці, призначеному для спочинку мертвих, не знайду відповіді. Та все одно поїхала. Посиділа. Промокла до нитки, зустріла світанок. Обличчя було мокрим — чи то від крапель, чи то від сліз.

Я думала, що знала свого батька. Думала, що це моя мати — розбещена та ніяк не спроможна подорослішати людина. Але любий батько не був тим, кого я знала. Може, й мама не така вже погана жінка? Що поганого в тому, що вона шукає щастя?

Сідаю в авто і їду далі. Всередині зовсім не стало легше і не перестало боліти. Я не знайшла відповіді на жодні питання. Все, на що спромоглася, — це ще більше заплутати своє життя, провівши ніч з колишнім.

З мамою ми, звісно, помиримось. Зараз мені її навіть шкода. Та просто тепер я не готова робити перший крок, а вона надто горда для цього.

Поїхала до найближчої заправки. Поки заправляли авто, я з'їла бургер з кавою. Вмилася та виїхала на трасу до Києва.

З порогу мене зустрічає Тіна.
— Що сталося? — запитує.

Я дивлюся на неї. Мовчу. Йду у ванну. Пісяю, вмиваюся. Довго дивлюся на себе — втомлену та почервонілу від сліз. Скидаю одяг і в одних трусиках проходжу квартирою до своєї кімнати.

Тіна заходить слідом. Я не чула, щоб вона стукала.

Шукаю в шафі одяг, але нічого з того, що бачу, не хочу одягати. Зрештою беру спортивні лосини та рожеву приталену футболку.

— Вік, що сталося?

— Денис зі мною стався. Він як поїхав, так і зник. А я, здається, закохалася. — Мить дивлюся на подругу, що сидить поруч. Відчуваю, як очі знову стають мокрими.

— Вік, ти, звісно, пробач мені, але ти не думала про те, що він жонатік? Я не засуджую, бо й собі такого завела. Та може б ти простіше сприймала це. Чи він обіцяв тобі щось?

— Боже, Тіно, в тебе справжній талант все паплюжити своїм язиком. Чи ти по собі судиш усіх людей?

— А ти про себе, бачу, дуже високої думки. Ти дурепа, яка думає, що саме її вагіна особлива для чоловіків.

Я шоковано дивлюся на неї, навіть забуваючи плакати.

— Ти, певно, вирішила мене добити зараз?

— Подумаєш, почала спати з багатеньким. Ти ж через нього не торкалася землі. Про все забула.

І тут до мене доходить, що Тіна ніколи не була мені по-справжньому подругою. Вона заздрісна стерва, яка ненавидить мене через Дениса.

— Вийди з моєї кімнати. І щоб я тебе більше не бачила.

— Це трохи проблема, — каже спокійно.

— Це справді проблема, але я думаю, що ти швидко знайдеш собі нове житло.

— Аня на це не піде.

Я втомлено видихаю.

— Не знаю, на що піде Аня, але я не житиму з тобою.

— Тоді ти і з'їжай. — Пирхає та йде до дверей.

Я так і залишаюся стояти біля шафи, намагаючись осмислити чергову зраду. Коли моє життя перетворилося на таку дупу?

З роздумів вириває гучне хлопання дверима. Тіна, чорти б її взяли, показово звалила з квартири.

Вітаю себе: в мене з'явилася ще одна проблема, яку треба буде вирішувати.

Вже хотіла лягти, щоб продовжувати себе жаліти, коли телефон оживає.

Телефонує невідомий номер. Я на мить сумніваюся, чи брати, але тисяча страхів і сумнівів проносяться в голові, і я піднімаю слухавку, намагаючись надати голосу не такий заплаканий відтінок.

— Алло.

— Вікторія, вітаю, — доноситься ніжний жіночий голос. Можу заприсягнутися, що ніколи раніше його не чула.

— Хто це?

— Це неважливо. Вважай мене добродійкою, яка прагне відкрити тобі очі.

— Ви про що говорите? — запитую спантеличено.

— Денис. Я знаю, що ви близькі. Та цей чоловік не той, за кого себе видає. Навіть його ім'я — брехня. Якщо тобі цікаво, їдь до Одеси, і я допоможу тобі зрозуміти, хто він.

— Але для чого це вам?

— Бо він патологічний брехун. Не хочу, щоб від цього страждали й інші. — Каже і кидає слухавку до того, як встигаю запитати ще хоч щось.

Я сиджу на ліжку, і з-під ніг іде земля. Бляха. Що це було? Але чомусь я беру дорожню сумку і скидаю туди речі.

Пишу смс на роботу, просячи відпустку за свій рахунок. Можу втратити кар'єру, але чомусь мене це не хвилює.