Під дощем

Всупереч моїй вимозі я не хотіла повертатися додому. Думала, що те, що сталося, хоч трохи полегшить внутрішню порожнечу, але не полегшило. Тепер мені було ще й гидко від себе.

— Не хочу додому, — ледве вмовила через клубок у горлі, але так і не відвела погляд від вікна.

— Ми майже в Києві, але, якщо хочеш, можемо покататися.

Я раділа, що він за кермом мого авто. Його байк так і залишився стояти там, на дорозі, серед пустки та під дощем, та, здавалося, Тараса це не хвилювало. Зате мене хвилювало те, чому я дозволила статися.

— Послухай, я хочу, щоб ти розумів, що це була одноразова акція. Ми більше не разом. Я не хочу бачити тебе у своєму житті більше жодного дня.

— Але ти сама подзвонила.

— Кажу ж, це було помилкою.

Ці слова його нервують дужче, ніж усе до цього.

— Ти не можеш так вчинити. Не після того, що ти зі мною зробила.

— Це ти сам зробив. Чи мені нагадати тобі, що ти побив мене, що я свідомість втратила? Чи ти забув, що через тебе я ніколи більше не зможу мати дітей? — мій голос мимоволі зривається на крик.

— Ти думаєш, що я не шкодую щодня про те, що підняв на тебе вагітну руку?

— Лише тому, що я не народила тобі… Але знаєш, я не шкодую. Просто не з’являйся більше в моєму житті.

— Але сьогоднішня ніч… Хіба нам не було добре? — запитує, і його погляд просить про прощення, але я не годна простити. Ніколи не зможу.

Колись я кохала цього чоловіка більше, ніж поважала себе, але тепер він просто частина мого минулого. Чи ненавиджу я його? Скоріше боюся. Але не зараз.

— Я прошу лише про ще один шанс?

— Знаєш, зупиняй авто.

Тарас дивиться на мене в надії на продовження чи то повторення того, що було раніше. Але щойно він гальмує, я перехиляюся через нього, щоб відкрити дверцята.

— Вилазь! — вимагаю.

— Але там дощ?

— Хіба ти боїшся дощу? Виходь і забирай свою шкірянку.

Тягнуся на заднє сидіння за нею і кидаю її просто Тарасові в обличчя.

— Добре, добре. Але ти ж знаєш, що я не здамся.

— Це не має значення, бо я ніколи більше не буду з тобою. І так, я використала тебе, щоб затягнути свої рани. — Дивлюся на нього майже не кліпаючи, чекаючи, поки він таки зрозуміє, що по факту вчинила з ним саме так, як він чинив завжди зі мною.

Він виходить просто під зливу. І мене не хвилює, як він добиватиметься. Я захлопую дверцята, пересаджуюся на водійське сидіння, вмикаю радіо і їду, куди бачать очі.

Ввечері мені треба на тренування — перше за сольною програмою. Але до того весь час у моєму розпорядженні.

Раптом дуже захотілося повернутися у Вишневе, але не щоб помиритися з мамою. Захотілося навідатися до батька. Шкода, що ніколи не зможу запитати, чому він вчинив те, що вчинив.

Невже всі жінки приречені страждати через чоловіків?