Не ті слова

Я: Бляха, Денисе, нам треба поговорити. Це все, чого я прошу. Невже так важко взяти кляту слухавку?
Пишу йому і сама себе ненавиджу, що роблю це так принизливо. Але вже пройшло більше тижня, як він поїхав, а ми так і не зідзвонилися жодного разу. Єдине, що я отримую — регулярно смс з текстом, що в нього багато роботи. Клятий брехун. Ненавиджу його. І себе, що дозволила собі закохатися. А чого я очікувала, знайомлячись у соцмережах.

Я і так на межі нервового зриву. А тут ще треба їхати до матері, бо в неї сьогодні іменини. Якщо не поїду, то мене навіть до неї на поминки не пустять. Ця жінка з її впертістю точно подбає про це.

Я воліла б випити снодійне і поспати як слід, натомість завбачливо поміняла зміни, купую торт, квіти і їду до жінки, яка точно зіпсує мені настрій.

Місто стоїть у заторах більших, ніж я звикла, або це лише мені так здається. Та я нервую через бездіяльність. Знову скролю соцмережі, знову він неактивний.

Зате Тарас написує, просить про зустріч. Не знаю, як довго вийде морозитись. Та це все нервує мене так, що аж киплю.

На черговому світлофорі гальмую так різко, що коробка з тортом мало не летить на підлогу. Я знаю, куди їду, але куди їдуть усі ці люди? — чомусь згадую батькові слова, і це до всього ще й сум викликає. Бляха, що з моїм настроєм останнім часом?

З горем пополам я виїжджаю за місто і рухаюся так швидко, як лише можу. Та телефон дзеленчить.

Піднімаю слухавку і кладу на гучномовець.

— Ало, ти де? — питає. Навіть не вітаючись. Це так на неї схоже. Та я не реагую на її неприховану агресію.

— І тобі привіт, мамусю. Київ стоїть у заторах, але я вже їду. Хвилин тридцять — і я в тебе.

— Ну, Вік, ти як завжди, — не ховає образи.

— Я купила торт, — намагаюся виправдатись хоч якось. Хоча я виїхала вчасно.

— Тут гості зібралися. Усі чекаємо на тебе.

— То в чому проблема, починайте без мене. А я підтягнуся, як тільки зможу. Ну не можу я змусити машину стати гелікоптером. Я не всесильна.

— І скажи ще, ти сама будеш чи зі своїм кавалєром?

— Сама, — коротко відповідаю і, перш ніж ця жінка встигне завалити мене питаннями і докорами, скидаю слухавку.

Інколи, а надто останнім часом, я запитую себе, що було б, якби мій батько не помер? Як би це вплинуло на маму. На мене.

Моя остання нервова клітина покинула мене, коли мати увесь вечір демонстративно ігнорувала мене. А коли усі пішли, нічого не запитала, але почала мене звинувачувати, що лише від мене такої непутящої міг піти такий прекрасний і турботливий чоловік, як Денис.

— Ну де ще ти такого собі знайдеш? Він і гарний, і при грошах. І он скільки зробив для тебе? — кричить на всю квартиру, поки прибирає зі столу.

— Ти хотіла сказати — зробив для тебе? — кажу, не витримуючи її егоїзму.

— І він не кинув мене, а поїхав у відрядження. А якщо так сильно переживаєш за моє серце, чому ж не підтримала, а ігнорувала увесь вечір? Ти хоч пам’ятаєш, що я твоя донька взагалі-то?

— Відрядження, не відрядження. Але ти не заслуговуєш на такого, як Денис. Дивись, бо знайде собі іншу, якщо вже не знайшов.

— Ти хоч чуєш себе? Що ти несеш? Чи, може, ти хотіла б бути на моєму місці?

— Дурна ти. Я була на твоєму місці. Думала, що в нас ідеальний шлюб. Знаєш, як це — дізнаватися після смерті чоловіка, що він мав гарем коханок?

Її слова доходять поступово і б’ють занадто потужно.

— Що ти таке вигадуєш? Ти зовсім збожеволіла?

— Ні, люба моя. А те, що всі ці роки ти вважала батька мало не святим, не означає, що він таким був.

— Ти брехуха. Чому ти це робиш? Я не вірю тобі, — кричу, захлинаючись слізьми.

Для мене батько справді був чи не святою людиною. А все, що щойно було сказано, просто не вміщається у моїй голові.

Єдине, що могла зараз зробити, — це схопити сумку і забратися звідси.

Коли я думала, що гірше не може бути, стало просто нестерпно. Я від’їхала від її під’їзду, щоб припаркуватися за дві вулиці звідси, і поплакати, аж поки зовсім не стемніло. Мої руки тремтіли, і почуваюся так, ніби просто розсипаюся. В такому стані точно не доїду сама.

Найбільше у світі хотіла подзвонити Денису і попросити про допомогу, але не зробила цього. Якби він зараз не взяв слухавку, я б повністю зламалася. Жодна з подруг не має прав.

Бляха, мені треба додому.

Може, я в цей момент була несповна розуму, але я набрала єдину людину, яка точно не відмовить.

— Привіт, Тарасе. Я в матері у Вишневому. Можеш приїхати і відвезти мене додому?

— Привіт. Скоро буду.

Бляха. Бляха. Я точно пошкодую про це. Вже шкодую. Але в авто спати теж не маю наміру.