Зізнання

— Привіт, — кажу, і він цілує мене так, що аж дух забиває. Його губи м’які, а поцілунок п’янкий і солодкий. Здається, в нього новий парфум — він дорого пахне.

— Ти трохи нервова, — помічає Денис.
Іноді мені здається, що він бачить мене наскрізь.

— Ти налякав мене, — зізнаюся, але не хочу продовжувати зізнання. Боюся, що йому не сподобається, якщо скажу, що подумала, ніби це знову мій колишній.

Він бере мої руки у свої великі та теплі. Від цього простого жесту я трохи заспокоююся.

— Хто то був? — запитує Денис, і я не відразу розумію, про кого він.

— Той чоловік біля дверей, — уточнюю. Він обіймає мене.

Попри те, що я чекала його біля свого авто, зараз він веде мене до свого. Відчиняє дверцята, чекає, поки сяду, і лише тоді обходить авто та сідає сам. Але я відчуваю, що він усе ще чекає відповіді. Ревнує чи що?

— Це була епохальна розмова з нашим хореографом. Сьогодні мені запропонували роботу зовсім іншого рівня.

Він усе ще дивиться на мене, але заводить двигун.

— Пропоную десь повечеряти і залюбки послухаю про цю цікаву пропозицію детальніше, — каже він.

Слово «пропозицію» він вимовляє з дивним натиском, і я не розумію, що це значить. Ми виїжджаємо на освітлену ліхтарями майже порожню дорогу, і якийсь час я просто дивлюся на нього. Денис знову тягнеться до моєї руки і переплітає наші пальці. Це викликає в мене усмішку.

— А як пройшов твій день? — запитую, щоб підживити розмову.

— Вирішував деякі питання, але ось побачив тебе — тепер це прекрасний день.

— Ти говориш так, ніби твоє життя прісне й нецікаве, коли мене немає поруч.

— Ох, — зітхає. — Вікуш, ти навіть не уявляєш, наскільки маєш рацію.

— Денисе, не забувай, що ми знайомі лише кілька тижнів.

— Яке це має значення? Я відчуваю, що знав тебе все своє життя. І всі попередні життя також був поруч. Ти змусила мене побачити кольори у світі, який раніше був для мене лише сірою плямою.

Він кладе руку на моє коліно і ніжно погладжує його. Від цього я ще дужче розслабляюся і трохи збуджуюся.

— Мені добре з тобою, — кажу саме тоді, коли ми повертаємо до ресторану.

Це інший заклад, навіть в іншому кінці міста, але тут так само все у пастельних тонах. Гарна жива музика. Люди в занадто дорогому вбранні з широкими посмішками — тут пахне грошима.

— То що там була за пропозиція? — запитує він, коли ми вже зробили замовлення, а офіціант розливає вино по келихах. Він працює професійно, майже непомітно.

— У мене буде кілька номерів, де я буду ведучою танцівницею. Може, це й по-дурному звучить, та насправді це успіх. У «Солодкому гріхові» висока конкуренція. А ще він пообіцяв, що для цих постановок відшиють нові костюми. Звісно, і платня буде кращою.

— Ти не мусиш виправдовуватися. І хоч я погано розуміюся в танцях, але хочу випити за тебе. Бачу, як ти світишся — для мене це найважливіше. А якщо твій хореограф докучатиме, просто скажи мені про це.

— Його звати Олег. І невже ти справді ревнуєш? — озвучую свої здогадки, які вже вдруге за день приходять мені в голову.

— Не думаю, що він має хоч якусь перевагу, але маєш рацію — я ще той ревнивець. Та ти й сама це бачиш.

— Хіба в нас такі стосунки? — запитую, щиро здивована.

— Ми самі вирішуємо, на якому етапі зараз. І якби міг, уже зараз зробив би тобі пропозицію, — каже змовницьким голосом, і в цей момент він до дідька сексуальний. Але його слова трохи бентежать. Я хочу щось сказати, та він випереджає.

— Ось тому й не роблю цього зараз, — ніби підтверджує мої сумніви. — Але те, що між нами, — це щось серйозніше, ніж усі речі, яким я знаю назву. Відчуваю до тебе щось божевільне, значно більше, ніж може описати слово «кохання».

— Ти так багато говориш про почуття, то в чому підвох? — Нам приносять їжу, і я роблю ковток, щоб заповнити паузу. Від його зізнань у мене двоякі почуття. Ніби потяг несеться занадто швидко, і я вже не розрізняю, що за вікном.

Офіціант іде, а ми навіть не торкаємося їжі.

— Бачиш, я знав, що відлякаю тебе, але все одно не міг стриматися.

— Це не так, — дивлюся на нього і переконую себе, що це не занадто. Просто я серйозно сприймаю те, що мало бути жартом.

— Ми могли б почати із знайомства з моїми подругами, — пропоную, щоб зняти напругу.

— Якщо ти хочеш цього, я залюбки познайомлюся з твоїми подругами. Але наступного тижня я мушу поїхати.

— Поїхати? Надовго?

— Тиждень або два. Деякі питання потребують моєї присутності. Але це ненадовго, і я постійно буду на зв’язку. Хочу, щоб ти писала мені.

— Як далеко?

— Одеса.

— Одеса гарне місто, — переводжу розмову, але це звучить фальшиво.

— Це лише кілька днів.

— Так, звісно, я розумію, — посміхаюся і наколюю виделкою шматочок курки. — Це робота, все добре. Обіцяю, що писатиму.

— Якщо це тебе хоч трохи потішить, ми можемо влаштувати знайомство з твоїми подругами, або навіть із батьками, ще до того, як я поїду.

— Ну, з мамою ти деякою мірою вже знайомий.

— Це не рахується. Але я був серйозним, коли пропонував…

— Денисе, все добре, я не наполягаю. Ти не мусиш цього робити зараз. До того ж вони ще ті критикині.

— Вік, але я хочу. Просто скажи коли і де — і я буду. Хіба ти можеш уявити когось, кому б я не сподобався? — Його карі очі зараз такі глибокі.

— Якщо ти закінчила, можемо прогулятися. Або в мене є навіть краща ідея — що думаєш про кіно?

Я трохи вагаюся, але зізнаюся:

— Я хочу провести з тобою увесь час світу, але я обіцяла подругам, що прийду ночувати.

— Подруги — це святе. Але побудь зі мною ще трохи, до того як поїду. Бо я ще тут, а вже сумую.

— Як можу відмовити, коли так щиро, майже поетично просять, — посміхаюся, і він цілує мене, а потім знімає піджак і накидає мені на плечі — на вулиці прохолодно.

Все так ідеально… то чому мені все ще неспокійно? Я навіть озираюся — може, Тарас десь поруч, і саме через це моя інтуїція кричить, щоб я тікала.