Хіба не рада мене бачити?

Звісно, що я довіряла йому. Як могла не вірити після всього, що він зробив для мене? Але щойно вийшла з його квартири, перетелефонувала матері.
— Алло, мамо.
— Доню, Вікусь. Мені телефонували з банку.
— Саме тому нам і треба поговорити, — кажу не без полегшення. — Отже, він справді це зробив, — шепочу, але мама таки чує.
— Хто цей він і як взагалі можливо, щоб хтось так просто закрив такі питання?
— Що тобі сказали по телефону?
— Чому ти не запитала про це в… Як його звати? — каже, і голос її стає грубішим. Ця жінка ніколи не буває цілком задоволеною життям. Я скидувала багато років це на смерть батька, але це вже надто.
— Мамо, я б воліла почути слова вдячності, а не двозначні запитання. І звати його Денис.
— І як добре ти знаєш цього свого Дениса? Ким він працює, чому допомагає тобі? Ти мала вже одного, чи пам’ять уже відшибло? — від її слів, здається, забула, як дихати. Бляха, якби зараз вона вдарила мене по обличчю, було б не так боляче.
— Знаєш що, слідкуй за своїм життям. Я ж тебе не запитую про усіх тих твоїх молодих коханців, — кажу зі злості і відразу ж шкодую.
— Як ти смієш, паршивка мала?! — кричить, але я не встигаю відповісти, бо вона кидає слухавку.

Звісно, що я не подарунок, але стерпіти характер моєї мами зміг би хіба що мрець.

Бляха, що за думки такі. Мабуть, треба б було поїхати до неї і нормально поговорити. Але це ж Олена Сергіївна власною, впертою персоною. І сьогодні говорити вона зі мною не стане ні по телефону, ні наживо.

Я ще трохи їжджу містом, перш ніж зрозуміти, що дуже зголодніла, і що треба потрапити додому до восьмої, щоб вчасно встигнути на роботу. Дорогою ще забігаю в китайський ресторанчик і беру свою улюблену курку в кисло-солодкому соусі і том-ям з морепродуктами.

Поки їду додому, слова матері ніяк не дають мені спокою. Хоч і точно не пам’ятаю, що вона казала, але, бляха, я й справді майже нічого не знаю про Дениса, а він сьогодні зробив для мене дуже багато. Якщо подумати, то ніхто ніколи не ставився до мене так, як він. Те, як він турбується про мене, викликає метелики в животі. Чи так відчувається кохання?

Денис такий добрий до мене, може, й мені зробити для нього щось приємне? Але, блін, зараз з ідеями геть туго. Та й хто ми один одному? Межі наших почуттів надто розмиті.

Коли приїхала додому, дівчат вже не було. Так часто буває, через різні графіки. Часу вистачило якраз, щоб розігріти та поїсти, прийняти душ, переодягнутися в чисту сукню, щоправда цього разу білизну я обирала куди сексуальнішу. Не те щоб я розраховувала... Бляха, я розраховувала. Від спогадів про минулу ніч тіло вдарили дрижаки.

Глянула на годинник — треба виходити, інакше спізнюся.

Приїхала я вчасно, але ще хвилину сиджу в авто, щоб відігнати думки і щоб налаштуватися на виступ.

Раптово двері відкриваються, і серце вискакує з грудей.

— Привіт, — посміхаючись, вітається Тарас і сідає поряд на сидіння, так ніби і не було цих восьми місяців.

— Що ти тут робиш? — запитую, але голос більш схожий на мишачий писк.

— Вікуш? — звертається до мене саме так, як я найдужче ненавиджу. — Чого ти кіпішуєш? Хіба не рада бачити мене?

— Вимітайся з моєї машини, або я викликаю поліцію, — кажу і тягнуся до скла, на якому на тримачі прикріплений телефон, але пальці не слухаються. І лише тепер помічаю, як сильно вони трясуться.

— О, я знаю, що ти вправна в цьому, — каже і одним рухом знімає мій телефон та забирає його.

— Ти справді знову хочеш викликати копів після того, як я щойно вийшов? Я ж, курва, через тебе відсидів.

— Прошу тебе, просто забирайся, — кажу і чую у власному голосі надрив. Дідько, я ось-ось заплачу.

— Вікуш, ти чого? Я не хотів тебе налякати. Не треба плакати. — тягнеться, щоб витерти сльози, але я відхиляюся.

— Дідько. Я, правда, не хотів змушувати тебе ревіти. Я тут, щоб помиритися. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе.

— Тарасе, не треба цього лайна. Йди, — майже молю. — Я запізнююсь.

— Добре, добре. Але нам треба поговорити, я хочу, щоб ти повернулась. Я все тобі пробачу. Ми ж можемо почати все спочатку, — каже і перехиляється через поручні свого крісла, щоб поцілувати мене. У світлі ліхтарів на стоянці я бачу його риси розмито, але й без того добре пам’ятаю його яструбиний ніс, широку посмішку. Я пам’ятаю кожен його поцілунок, кожну родимку на його тілі. Все, що він кричав мені в поривах агресії, і кожен його удар.

Я ніколи, нізащо не пробачу йому.

Перш ніж він продовжить, я схоплюю телефон у нього з руки і вибігаю з авто. На мені підбори, але я біжу до службового входу. Серце вистрибує, а я гупаю по металу, поки мені не відчиняє Володимир, наш охоронець. І лише коли двері зачинилися, я можу видихнути.

Бляха, він справді повернувся. Він знову тут.