Ранковий дзвінок

Я прокидаюся від сонячного проміння, що б'є в очі, і стуку пальців по клавіатурі. Поруч лежить Денис. Його тіло майже повністю оголене. На колінах ноутбук, і він весь занурений у те, чим займається.

Чи маю я почуватися незручно, прокинувшись у його квартирі? Не знаю, але ніколи ще мені не було так добре.

Якийсь час просто дивлюся на нього, на те, як від найменшого руху грають м'язи на його руках, який виражений у нього прес і наскільки ідеально засмагла шкіра, яку покривають кілька дрібних тату.

— Прокинулася? — запитує і переводить погляд на мене. — Я трохи працював, поки ти спала.

—  Раночку, —  вітаюся захриплим від сну голосом і потягуюся. — Котра година?

— Не хвилюйся, ще не обід, — каже з усмішкою, від якої і собі усміхаюся. Він пам'ятає ту нашу переписку?

— Кави хочеш?

— Хочу.

Так приємно від того, що він запропонував. Я не очукувала від нього такої уважності  та галантності і це трохи збиває з пантелику.

Та ще приємніше, коли Денис без зволікань закриває ноутбук і в одних боксерах іде. Я чую, як працює кавомашина, як стукотить посуд. За кілька хвилин мені й справді приносять каву в постіль. Бляха, мені щойно приніс каву в ліжко достобіса шикарний чоловік, думаю, поки роблю перший ковток.

Мій телефон вібрує, і я згадую про вібрацію вночі. Уся ця романтика, звісно, прекрасна, та є речі, на які я не можу впливати.

Наприклад, потік повідомлень від подруг. Вони хвилювалися, і я це розумію, але інколи вони надто нав'язливі. За ніч від кожної з них десятки повідомлень. Наша спільна група просто завалена ними:

Тіна: Твій виступ ще не закінчився?
Аня: Все добре?
Тіна: Коли будеш?
Аня: Чому не відповідаєш?
Аня: Все добре?
Аня: ???
Тіна: Ти прийдеш ночувати?
Аня: Люба, хоч смайл кинь, ми хвилюємося.

Я: Все добре, любі панікерки. У мене просто був секс. Бляха, найпрекрасніший секс у житті. Заздріть мовчки.

Але вони обидві офлайн, бо лише восьма ранку. Дівчата сплять і, без сумніву, дуже скоро я отримаю чергову порцію повідомлень.

Відкладаю телефон, допиваю каву і просто насолоджуюся моментом поруч із Денисом. Сьогодні він зосереджений та серйозний. Я бачу, як він поглядає на ноутбук.

— Я прийму душ і піду, — кажу.

— Ти б могла залишитися. — Торкається моїх пальців і ніжно їх пестить. — Йду у ванну, можеш джакузі набрати. Я маю трохи невідкладної роботи, але швидко впораюся, і ми могли б десь поснідати, або в холодильнику є продукти. Любиш готувати?

— Я не дуже добра господиня, але можу посмажити млинці чи яєчню, — відповідаю і майже мимоволі тягнуся до його темного волосся, пропускаю між пальцями й встаю з ліжка, тягнучи за собою простирадло.

— Це тобі не потрібно в душі, — каже Денис і тягне з моїх рук тканину. Тепер я стою оголена перед ним.

— Ти й так маєш прекрасний вигляд. Йди в душ, поки я не передумав, — каже, звабливо облизуючи губи.

Тут мій телефон знову вібрує. Цікаво, хто з дівчат першим прокинувся. Беру телефон і збираюся йти у ванну.

Але це не подруги. Мама.

— Алло? Привіт, мамочко.

— Привіт, — відповідає, і її голос такий збентежений, що я вже знаю: щось сталося. Та все одно запитую про це.

— Донечко… Вікочко. Я отримала сповіщення від банку. Мою… нашу квартиру забере банк.

— Ти про що? — запитую. — Чому б їм забирати те, що належить нам? Може, це якась помилка.

— Вік, я розумію, що зараз ранній ранок, але прокинься, прошу тебе, — каже, і голос її грубий, майже жорстокий.

— Поясни, що сталося.

— Ти справді не знаєш? Це все через кредити.

— Кредити? Але ти ж казала, що все сплатила?

— А жити, по-твоєму, я мала на що?

— Мамо, я ж щомісяця кидала тобі майже половину від своєї зарплати.

— Я звикла до певного рівня життя, і не треба мене ні в чому звинувачувати.

— Мамо! — мало не зриваюся на крик. — Яка там сума? — запитую вже спокійніше. Відчуваю, як паніка всередині мене наростає.

Моя мати мовчить. Це поганий признак.

Вона не погана людина, але ніколи не вміла розпоряджатися грошима. Коли жив наш батько, він дбав про неї, і ми справді ніколи нічого не потребували, але після його смерті моя люба матінка швидко протринькала гроші що він лишив. Саме тому на першу свою роботу я влаштувалася у віці шістнадцяти років.

— Яка там сума? — запитую вдруге, ще твердіше. — Коли і чому ти заставила квартиру, мамо? — запитую, і щоками котяться сльози. — Ти ж розумієш, що можеш опинитися на вулиці?

— У мене ж є ти?

— Але це ти моя мати, ти мала б дбати про мене, — кажу майже в паніці, намагаючись зрозуміти, що маю зробити далі. — Я маю трохи. Відкладала на відпочинок. Ну кажи вже, скільки там.

— Цього не вистачить. Я заборгувала п'ятдесят тисяч.

— Чому за таку суму банк хоче забрати квартиру? Це ж не так уже й багато. Я не маю повної суми, але швидко знайду.

— Доню, пятдесят тисяч євро.

— Коли? Кому? — запитую, захлинаючись від сліз та образи. Вона ніколи не була зразковою, але це вже занадто.

— Я приїду, поговоримо, — кажу і скидаю слухавку.

Забувши і про душ, і про сніданок, повертаюся, щоб одягнутися.

— Пробач, я мушу їхати, — кажу, витираючи сльози та намагаючись заспокоїтися.

— Вік, що сталося?

— Моя безтолкова мати сталася. Але не зважай, це лише мої клопоти, — шукаю кляті туфлі, куди ж я їх поділа.

— Чекай, чекай. Зупинись. Сідай, — плескає по ліжку поруч із собою.

— Не треба. Я сама дам раду, — кажу. — Ми провели лише одну ніч разом, ти мені нічого не винен.

— Не кажи так. Це ранить мене. Але я все ще наполягаю на тому, щоб ти розповіла мені все, і я обіцяю, що допоможу. Немає питань, яких не можна вирішити.