Несподіване ранкове пробудження

—  Вставай. —  кричить з порогу Тіна, й агресивно рухається в мій бік. 

—  Боже, що сталося? —  Намагаюся відкрити очі. Минула ніч в клубі була знову дуже успішною. Ноги досі гудуть від втоми.
— Котра година?
— Вставай і сама подивись, — каже Тіна. І з її виразу обличчя не можу зрозуміти, вона лютує чи радіє.

Годинник показує ледве восьму. Ніколи б добровільно не прокинулась так рано.

— Куди йти? На що дивитися? — запитую, опускаючи ноги на підлогу в пошуках капців. Пробудження в такий незвичний спосіб зробило мене геть розгубленою.
— Ти можеш нормально пояснити, а не розводити балаган спозаранку.
— Все тобі розкажи. А ти сама піднімай дупу і йди подивися. І повір мені, ти хочеш це побачити на власні очі.

Я все ще сонна і в повному нерозумінні, що ж трапилося, дуже неохоче човгаю до дверей, куди мене твердою рукою направляє подруга.

— А де, до речі, Аня? — запитую.
— Ночувала деінде, — з неприхованою заздрістю каже Тіна.
— Ти хотіла сказати, що у свого нового кавалера? — запитую, що лише посилює раптовий сплеск яду в подруги.
— А що, без уточнень не зрозуміло?
— Добре, добре. Здаюся. Просто не хочу спозаранку сперечатися. То що стряслося, чи ти вирішила мене виселити з квартири?

— Ось це, — каже і театрально відкриває вхідні двері.

— Ну… ого… — кажу ще спросоння, не дуже усвідомлюючи. — Ну або ти пограбувала квітковий магазин, що, як на мене, не дуже реально. Або хтось виходить заміж?
— Просто в когось дуже щедрий залицяльник, — коментує Тіна, і я знову чую в її голосі отруту.

Просто на порозі квіти. Багато квітів. Увесь простір невеликого коридору займають троянди.

— Ну, ще не факт, що це для мене.
— Ти говориш так, ніби мозок залишила вчора на сцені. А для кого ж? — каже, допомагаючи затягнути букет із безлічі бордових троянд у квартиру.
— Аня, очевидно, у свого хлопа. Тут лише я і ти, і, як ти вже знаєш, я останнім часом ні з ким не ходила на побачення.

До мене повільно. Дуже повільно доходить зміст її слів. Тобто цей розкішний, найрозкішніший і найбільший букет, який я коли-небудь бачила на власні очі, залишили тут для мене?

— Може, пошукаємо листівку? — питаю і розумію, що сама маю це зробити.
— Ну, пошукай. Але, як на мене, і так усе очевидно.

“Ти не йдеш мені з голови.”
P.S. Денис

— Добре, добре. Ти маєш рацію, — кажу і занурююся всім обличчям у квіти, але, на жаль, вони мають лише легкий аромат зелені.

— Вони такі гарні. Але в нас, та й навряд чи в цілому будинку, знайдеться ваза, щоб вмістити усі квіти.
— Букет доведеться розібрати на кілька менших і розкласти по квартирі. Я піду шукати вази та банки, — діловито заявила подруга.

А я так і залишилася сидіти в коридорі навколішки, розглядаючи та нюхаючи троянди.

Я хвилин десять дивлюся на телефон, намагаючись зрозуміти, що ж я маю написати. Подякувати.
Просто подякуй, — кажу собі, хоча насправді відчуваю незручність. Може, це сором? Звісно, я знаю про всі ці психологічні штуки, та все одно нічого не можу зробити з почуттям провини, яке відчуваю. Мені приємно, і я невимовно щаслива, а ще почуваюся так, ніби ніколи в житті не була варта таких троянд, тим більше від чоловіка… Давайте визнаємо: він навіть не маловідомий, він мені чужий.

Поки я все ще барюся і думаю про те, що ж усе-таки маю написати, а подруга бігає, як в сраку вжалена, по квартирі і розкладає квіти на всі поверхні, в усі вільні тари, мій телефон вібрує.

Цього разу це голосове.

Денис: Привіт. Сподіваюся, що зробив сьогодні твій день. Пробач, не знав, які квіти ти любиш, тому обрав класику. Але дуже хочу дізнатися, які дарувати надалі.

Його голос, навіть приємніший, ніж очікувала: густий баритон, яким він міг би озвучувати книги еротичного характеру.

Я, на жаль, так і не наважилася на голосове, але швидко почала набирати відповідь. А всередині все тремтіло від того, як швидко розвиваються наші стосунки.

Я: Квіти просто найкращі у світі, і я не знаю, як дякувати. Це неймовірно гарно і, мабуть, до божевілля дорого.

Денис: Гроші для мене ніколи не мали значення. До того ж ти справді не йдеш мені з голови. Я тут подумав: чи вже час для першого побачення?

Це його повідомлення застало мене зненацька. Звісно, я хотіла з ним на побачення, хотіла просто до усрачки. Та до цього навіть не запитувала себе, в якому місті чи країні живе мій залицяльник.

Денис: Ну ж бо, не думай так довго, бо не дихаю навіть, чекаючи твого «ТАК». Зі свого боку обіцяю, що нам буде весело.

Я: Добре. Але я, насправді, маю не так багато часу, і це переважно обідня пора або вихідні. У мене вони в середу та четвер.

Денис: Просто назви дату й час, і я приїду за тобою. Усе решта на мені.

Бляха, бляха, а звідки він знає мою адресу? І якого дідька я думаю про це лише зараз? Бляха, як він міг знати, де я живу? Мене з голови до ніг затоплює паніка.

Нужбо ви можете... Просто напишіть, що вам ця глава сподобалася, так само сильно, як і мені. Дякую! Якщо зробите це, ви неймовірні!