Оповідання

- До біса побачення! До біса чоловіків! До біса весь цей світ! А-а-а-а!..

Так-так, оця навіжена шатенка з втомленим зеленкуватим обличчям, розкуйовдженим волоссям та з відірваним каблуком у руці, це я! Ангеліна Дудник, більш відома як Ангеліка Боє, авторка романів для одиноких та не дуже жінок, котрі бажають урізноманітнити свої сірі будні. І, скажу я вам, вони абсолютно праві! Бо немає нічого кращого за гарячий, сповнений кохання та пригод роман. Звідки знаю? Перевірила! Вкотре!

Нас звели знайомі. Спочатку Артем здався мені хорошим, навіть цікавим хлопцем, та коли він потяг мене із собою на футбол!.. Ніколи, чуєте, ніколи більше ноги моєї не буде поблизу цих божевільних фанатів! Крик, гам, п’яні розмальовані пики довкола! Та ще й кожен другий намагається вщипнути тебе за м’яке місце, наче ти якийсь тортик! А-а-а!..

Наше з Артемом перше і останнє побачення закінчилося головним болем, зіпсованими нервами і зламаним каблуком. Мої улюблені туфлі!.. Який чорт смикнув мене їх одягнути?..

Важно зітхнувши, жбурнула шоколадні Лабутени в куток. Тринадцять тисяч коту під хвіст! Боже, за що?

- Дереку, любий, ти єдиний справжній чоловік у цілому світі! – ласкаво погладила глянцеву обкладинку останнього роману, який вийшов у твердій палітурці. З поверхні мені посміхався розкішний, брутальний брюнет, головний герой та ідеальний чоловік, мрія усіх жінок країни… І ні, я не перебільшую! Знаєте, скільки знадобилося часу, щоб прибрати з його характеру усі негативні риси? Ото ж бо! Тому не треба отак закочувати очі!

Ой, щось мене не туди занесло! Про що я? О так, про побачення! Зі свого я вдало втекла, якщо це можна так назвати. Тому зараз, притарабанивши свою стомлену тушку додому, єдине чого справді хотілося, це спати! Завалилася у ліжечко навіть не роздягаючись. Нехай! Усе завтра!..

***

• Доброго ранку, соню! – почулося над вухом. Мелодійний чоловічий баритон, від якого аж мурахи промчали по тілу, здався до чортиків знайомим. Можливо саме тому я не одразу зрозуміла, що щось таки трапилося.

Солодко потягнулася, розплющуючи очі…

- А-а-а! – перше, що вирвалося із горлянки, коли побачила поруч із собою на ліжку незнайомого чоловіка. Я що, вчора когось таки притягнула додому?

- Не варто так верещати, - скривилося ідеальне обличчя розкішного брюнета. А й справді, чого це я? Такі екземпляри на вулиці не валяються!

- Ви хто? Як тут опинилися?

Голос охрип, наче з перепою, в роті кака, а вії злиплися від учорашнього макіяжу. Боже, я ж не вмивалася! Підірвалася просто зі старту і помчала у ванну. Краще б я цього не робила!..

 По той бік дзеркала опухлими червоними очима на мене дивилася болотяна кікімора. Чорні кола під очима розповзлися аж по щоках, колись пишні, ідеально підведені червоні вуста сьогодні нагадували посмішку Джокера, а на голові наче всю ніч ворони гніздилися! Оце так красуня! Тепер зрозуміло, чого той розкішний чоловік так гидливо скривився…

Зубна щітка, прохолодний душ і за пів години авторка двох десятків успішних романів перетворилася на таку собі звичайну домогосподарку, одну із тисячі подібних. Що ж, на більше я поки ще не здатна!

Красунчик очікував на мене в залі, гортаючи сторінки того самого роману про Дерека. Невже він мій фанат? Не може бути!

- Ем… - привернула до себе увагу цього Аполлона. – Вибачте, я абсолютно не пам’ятаю, як привела вас до своєї квартири…

- Це тому, що ти мене не приводила, - закрив книгу гість. – Я сам прийшов!..

- Не розумію… - нахмурилася. П’ята точка нещадно сигналізувала про проблеми.

- Я сам прийшов! – повторив мій ідеал.

Зелені очі, високі вилиці, чуттєві вуста, чорне блискуче волосся, від одного погляду на яке одразу ж виникало бажання його торкнутися… Під золотавою, злегка засмаглою шкірою перекочуються сталеві м’язи, а довгі пальці без зайвих слів обіцяють дарувати лише насолоду… Ух! Кудись не туди мене занесло! Важко проковтнула…

- Тобто… - Оце я сьогодні туплю!..

- Тобто, ти мене покликала, от я й прийшов! – пояснив, наче не розумному дитяті.

- Звідки прийшов?..

- Звідси! – жбурнув мені книгу чоловік. Ту саму книгу, яку до цього гортав. – Ангеліно, я – Дерек, персонаж, якого ти створила, аби вдовольнити власті фантазії. Невже не схожий?

Попандос! Так, здається, я божеволію! Невже Артем вчора мені у пиво якоїсь наркоти підмішав?

- Це такий жарт? – видавила нервово. Де там мій телефон? Куди дзвонити: у поліцію, чи на швидку?

- Ніяких жартів, - серйозно продовжив… Дерек? А що? Схожий! Точно, божевільний фанат! – Ти ж сама вчора сказала, я єдиний справжній чоловік! Ну, от! Отримуй! Справжній, єдиній у своєму роді, ідеальний, куди не глянь! Можеш торкнутися!..

Хе-хе… Долоні, звичайно ж, засвербіли, та мізки кричали, не варто. Добре, що я звикла довіряти останнім…

- Послухай, - спробувала заспокоїтися, - жарт вдався, але я б хотіла довідатися твоє справжнє ім’я… Можливо, прізвище?.. Ні? Хоч свою адресу скажеш?..

Поглянувши на мене, як на божевільну, «Дерек» розслаблено відкинувся на спинку дивана.