1. Лілія. У глухому куті

Я тихо відчинила двері, намагаючись не брязкати ключами. У квартирі горіло світло, отже Олексій уже був удома. 

Зітхнула, думаючи про те. що зараз почую від нього і що скажу у відповідь. Він терпіти не міг, коли я затримувалася на роботі, а я мала повернутися вже годину тому. Але мені подзвонила постійна клієнтка, вона була в сльозах. Її покинув чоловік, пішов до молодої секретарки, і жінка була в розпачі, тож я погодилася прийняти її вже після завершення свого офіційного робочого дня. 

У приватній клініці “Емпатія”  я щодня вчила людей розбиратися з їхніми проблемами. Але, переступаючи поріг власної квартири,  я часом відчувала себе не менш безпорадною, ніж вони, ніби всі мої знання психотерапевта залишалися там, у затишному робочому кабінеті разом із дипломом, що висів на стіні у красивій рамочці. 

Від Олексія можна було очікувати чого завгодно — він мав непередбачуваний характер. Міг відреагувати на те, що, повернувшись з роботи, не застав мене вдома, цілком спокійно, якщо був у гарному настрої. Але якщо в нього видався поганий день на роботі, мені доводилося вислуховувати невдоволені тиради або стикатися з похмурим мовчанням. Що буде цього разу? 

Я пройшла на кухню, щоб викласти покупки в холодильник. Олексій був там, він якраз діставав з холодильника сир з з пліснявою, який я ненавиділа. Поглянув на мене похмуро:

— О, прийшла,  — хмикнув. — Вечері нема. 

 — Я зараз щось приготую, — сказала я. — Омлет хочеш?

Можливо, цього разу сварки не буде? Мені б не хотілося з’ясовувати стосунки, я за день стільки говорила з людьми, що зараз хотіла лише одного — посидіти в тиші, випити чаю, подивитися якийсь спокійний фільм…

— Омлет на вечерю? — він вигнув брову. — Ти все ще вмієш мене дивувати. Я не буду їсти сніданок ввечері. 

 — Добре, тоді чого тобі хочеться? Кажи, я приготую.

В мене всередині вже почало закипати невдоволення, бо я розуміла, що він спеціально провокує мене на сварку. Якби мені пощастило мати чоловіка, котрий би не був таким егоїстом, він би в першу чергу спитав, чи в мене все добре, сказав би, що хвилювався через моє запізнення. Я б пояснила ситуацію, і ми разом приготували б вечерю і лежали, обійнявшись в ліжку… Але де взяти такого ідеального чоловіка? Як казав якийсь політик, “маємо те, що маємо…”

— Нормальну їжу. Борщ. Мʼясо, салат, пюре, — почав перераховувати він. — Ти прекрасно знаєш, що я їм. І реально пропонуєш мені ввечері омлет… 

 — Я подумала, що ти голодний, а борщ варити — це займе пару годин. І я втомилася…

Ненавиділа виправдовуватися, але мої слова зараз звучали саме як незграбне виправдання.

 — Можу зварити пюре, і розігрію котлети, підійде такий варіант? — запитала, дістаючи з шафи пакет з картоплею. 

— Так, — він кивнув і зазирнув у мобільний. 

 — Як минув твій день? Підписали ту угоду? — я вирішила зробити те, що завжди радила клієнткам, у яких були проблеми в сім’ї, — більше розпитувати партнера про його життя, показувати, що цікавлюся тим, як у нього справи. 

— Виконавчий дістав, як завжди, він не може впоратись з тим, що я розробив, не може слідувати моєму плану, тому затримки. Знов, — додав він невдоволено, але від телефону відірвався. — А у тебе як?

 — Та от, одна клієнтка прийшла не за попереднім записом, а просто так, — я зітхнула, зрізаючи з картоплі тоненькою спіраллю шкірку. — Від неї пішов чоловік до секретарки. А вона ніколи не працювала, нічого не знає, навіть за комуналку не вміє заплатити…

— То нащо вона витрачає останні гроші на психолога, якось нелогічно, — хмикнув Олексій. 

— Не в грошах справа… Я так зрозуміла, що гроші їй якраз чоловік і не відмовлявся давати. Але їй не було з ким поговорити. Вона почувалася самотньою. Я не могла їй відмовити…

Проговорюючи це вслух, я раптом зрозуміла, що теж останнім часом почуваюся самотньою. Глянула на телефон у руці Олексія. Цікаво, кому він пише так пізно? Раптом у нього теж хтось є, як у цієї моєї клієнтки? Останнім часом він ніби якийсь неуважний, відсторонений, це не дуже хороший знак… І може трапитися, що колись я повернуся з роботи, і побачу, що світло в квартирі не горить, і той відділ шафи, де були речі чоловіка, порожній… Від цієї думки мені стало не по собі…

— Може, в неї просто було надто багато часу? Якщо чоловік працює зранку до ночі, то він ввечері не хоче задушевних розмов. Він хоче нормальну вечерю, як мінімум, — він поглянув на мене. 

 — Якраз з вечерею і затишком у домі в неї було все гаразд, — відповіла я, відчуваючи якусь дивну радість від того, що заперечую його аргументи. — Вона постійно готувала чоловікові перше, друге і третє, і ніколи двічі не годувала однією і тією ж стравою. 

— Значить, вона не слідкувала за собою, — він знизав плечима. 

— Ти натякаєш, що я не слідкую за собою? — вирвалось у мене несподівано для самої себе. 

— Ми хіба не про твою клієнтку говоримо? — відповів він питанням на питання. — Хоча, поглянь на себе, — він хмикає. — Про клієнтку ти чомусь думала. Про мене не дуже.

 — Ти доросла людина, можеш і сам приготувати вечерю, — я спересердя порізала палець і аж зойкнула, підставила руку під кран з холодною водою. — От бачиш, все через тебе!