РОЗДІЛ 3 Нейтан

До кафе я прийшов на сім хвилин раніше. Не тому, що хвилювався. Просто я звик приходити раніше на зустрічі, навіть якщо зовсім не хотів на них бути. А на цю не хотів особливо. Перед входом я ще раз глянув на повідомлення від мами.

Блондинка. Красива. Еллі. Столик біля вікна.

Нижче було ще одне.

І будь ласка, Нейтане, хоча б цього разу не дивись на жінку так, ніби вона принесла тобі квартальний звіт із помилками.

Я заблокував телефон. Останню частину можна було не писати. План був простий: одне побачення, одна година. Я буду ввічливим, Елізабет буде красивою, освіченою і з хорошої сім’ї. Ми поговоримо про подорожі, спільних знайомих, благодійні вечори й ресторани, де столик треба бронювати за три місяці. Потім я скажу, що був радий познайомитися, вона відповість тим самим, і мама, якщо Всесвіт сьогодні вирішить проявити до мене милосердя, не говоритиме про моє одруження хоча б тиждень. Мене цілком влаштовував такий результат.

Я зайшов усередину. Кафе було невелике й навмисно звичайне. Без білосніжних скатертин, сомельє та тарілок розміром із колесо, посеред яких лежать три листочки салату й крапля соусу, а рахунок змушує замислитися, чи не з’їв ти випадково саму тарілку. Я вибрав це місце саме тому. Хотів подивитися на її реакцію, бо вона могла сказати про людину значно більше, ніж правильні слова за вечерею.

Біля вікна сиділа блондинка. Я мимоволі сповільнив крок. Мама не перебільшила — дівчина була дуже красивою. Тільки не тією відполірованою красою, яку я звик бачити на прийомах, де волосся не ворушиться навіть від вітру, а усмішка з’являється рівно настільки, наскільки потрібно для фотографії.

Ця була іншою. Світле волосся спадало на плечі м’якими хвилями. На ній були джинси, світла сорочка, а на спинці стільця висіла коротка шкіряна куртка. Ніякої вечірньої сукні й коштовностей, які можна помітити з іншого кінця залу. Перша невідповідність моїм очікуванням, але, мушу визнати, приємна. Я підійшов до столика.

— Еліз…

Вона повернула голову, і я на секунду забув, що збирався сказати. Зелені очі були великими, відкритими й такими уважними, наче вона вже встигла мене оцінити й тепер чекала, що я робитиму далі.

— Еллі, — усміхнулася вона й простягнула мені руку.

Ну звісно. Елізабет — Еллі.

— Нейтан.

Вона потиснула мою руку.

— Приємно познайомитися.

— Взаємно.

Я сів навпроти. Поки що все йшло нормально. Навіть підозріло нормально.

— Мені сказали, що ти сам мене знайдеш, — сказала вона.

— Мені сказали приблизно те саме. Тільки навпаки.

— Чудово. Значить, принаймні один пункт цього геніального плану спрацював.

Я усміхнувся.

— Ти теж не в захваті від побачень наосліп?

— Я прийшла.

— Це не відповідь.

— Це максимум ентузіазму, який я готова продемонструвати на першій хвилині.

Я засміявся, і вона теж усміхнулася. Добре. Це вже було значно краще, ніж я очікував. Підійшла офіціантка й подала меню. Я навмисно нічого не пропонував, бо мені було цікаво, що вона вибере. Еллі кілька секунд вивчала сторінку.

— Ви вже готові замовити? — запитала офіціантка.

— Так. Мені велику каву й оцей шоколадний торт.

— Шматочок?

Еллі уважно подивилася на фотографію.

— Якщо шматочок виглядає саме так, то так.

Я теж глянув на фото, але нічого не сказав. Коли за кілька хвилин замовлення принесли, стало зрозуміло, що фотографія не брехала. Шматок торта був величезний. Еллі взяла виделку й відламала добрячий шматочок. Я подивився на неї, потім на торт, а тоді знову на неї. Вона помітила.

— Щось не так?

— Ні.

— Ти вже секунд десять дивишся на мій торт.

Я ще раз оцінив розмір десерту.

— А як же дієта?

Виделка завмерла на півдорозі до її рота.

— Що?

— Дієта.

— Я почула. Просто намагаюся зрозуміти, чому ти раптом вирішив поговорити про неї з моїм тортом.

Я не стримав усмішки.

— Зазвичай жінки…

— Обережно, — попередила вона, піднявши виделку.

Я засміявся.

— Добре. Жінки, з якими я зазвичай вечеряю, на першому побаченні такого не замовляють.

Еллі подивилася на торт, потім на себе й нарешті на мене.

— Мене моя фігура влаштовує.

— Я бачу.

Вона примружилася.

— Це зараз був комплімент чи ти намагаєшся врятуватися?

— І те, й інше.

— Непогано викрутився.

Вона нарешті з’їла той шматочок і цілком задоволено взялася за наступний.

— А щодо дієти, — продовжила вона, — здається, я десь чула це слово, але в моєму лексиконі воно не прижилося.

Я знову засміявся. Ще одна невідповідність. І знову приємна.

— Ти завжди їси те, що хочеш?

— Ні. Іноді доводиться їсти те, що залишилося в холодильнику.

Я опустив голову, ховаючи усмішку. Щось тут було не так. Не погано, зовсім навпаки. Просто я прийшов сюди з певним уявленням про Елізабет, а поки що жодне з моїх уявлень не справдилося.

— А тобі що розповіли про мене? — запитав я.

— Нічого.

— Зовсім?

— Майже. Мені сказали прийти сюди, сісти біля вікна і дати чоловікові одну годину.

— Щедро.

— Я теж так сказала.

— І що станеться через годину?

Еллі відламала ще шматочок торта.

— Залежить від тебе.

— У мене випробувальний термін?

— У тебе залишилося ще сорок сім хвилин.

Я здивовано глянув на годинник. І справді, відтоді як я сів за цей столик, минуло вже тринадцять хвилин, хоча мені здавалося, що я щойно прийшов.

— А якщо я не пройду випробувальний термін?

— Результат побачиш одразу. Я просто встану, попрощаюся і піду.

— Жорстоко.

— Зате чесно. Я погано вмію сидіти й мило усміхатися, якщо мені хочеться додому.

Я розсміявся, і це вже ставало майже проблемою, бо я прийшов сюди перевіряти її, а вона, схоже, абсолютно спокійно перевіряла мене.