РОЗДІЛ 2 Еллі

Обідня перерва в моєму гаражі починалася тоді, коли я згадувала, що нормальні люди іноді їдять. Сьогодні про це згадала не я.

— Я принесла тобі обід, — повідомила Софі замість привітання, поставивши на верстак паперовий пакет. — Бо кава не вважається їжею, навіть якщо випити її три чашки.

Я визирнула з-під відкритого капота й подивилася на неї.

— А якщо чотири?

— Тоді вважається проблемою.

— Добре, що я зупинилася на трьох.

Софі похитала головою й почала діставати з пакета сендвічі, якісь булочки та дві пляшки води. Я витерла руки ганчіркою, наскільки це взагалі мало сенс, і сіла на край верстака. Ми дружили із Софі ще з тих часів, коли обидві носили брекети, мали жахливі зачіски й були абсолютно впевнені, що до тридцяти років наше життя буде ідеально влаштоване.

Зачіски ми пережили. Брекети теж. Щодо решти планів життя вирішило з нами не радитися.

— Тримай, — Софі простягнула мені сендвіч. — І тільки не бери його тією рукою.

Я подивилася на праву. На пальцях залишилося мастило. Переклала сендвіч у ліву.

— Так краще?

Вона подивилася на ліву. Там було не набагато чистіше.

— Господи, Еллі.

— Не перебільшуй. Я руки мила.

— Коли?

Я замислилася.

— Сьогодні.

— Дуже обнадійливо.

Двері гаража відчинилися, і всередину зайшов чоловік років п’ятдесяти. Я бачила його вперше. Він зупинився біля входу, окинув нас поглядом і без жодних вагань рушив до Софі.

Я повільно відкусила сендвіч. Цікаво. Софі сьогодні була особливо Софі: темне волосся вкладене м’якими хвилями, світла сукня, акуратні туфлі, маленька сумочка через плече. Навіть нігті в неї виглядали так, наче ніколи в житті не торкалися нічого важчого за келих вина.

Я ж сиділа поруч у джинсовому комбінезоні, майці, робочих черевиках і з волоссям, зібраним абияк, бо зранку воно двічі потрапило мені в очі, поки я міняла ремінь генератора. Судячи з обличчя чоловіка, висновки він уже зробив.

— Добрий день, — звернувся він до Софі. — Я до механіка. Мені сказали, тут Ел працює.

Софі мовчки повернула голову до мене. Я прожувала сендвіч.

— Співчуваю. Це я.

Чоловік подивився на мене. Потім на Софі. Потім знову на мене. Я навіть допомогла:

— Блондинка. Комбінезон. Сендвіч. Усе правильно, не хвилюйтеся.

Він нарешті засміявся.

— Вибачте. Я просто…

— Думали, що я тут телефон беру?

Він почервонів.

— Щось на кшталт того.

— Нічого страшного. Ви сьогодні третій.

Софі прикрила рот долонею.

— У мене «Хонда», — чоловік уже посміхався. — Щось стукає спереду, особливо коли повертаю кермо.

— Машина надворі?

— Так.

Я зіскочила з верстака.

— Залиште ключі. За пів години подивлюся й скажу, що там. Якщо нічого серйозного, сьогодні й заберете.

Він простягнув мені ключі, ще раз глянув на мене так, наче досі не до кінця вірив у те, що відбувається, і пішов. Я повернулася до сендвіча. Софі дивилася на мене.

— Що?

— Ніколи до цього не звикну.

— До чого?

— До їхніх облич. Вони заходять, бачать гарненьку блондинку з величезними зеленими очима й уже вирішують, що ти тут секретарка. А потім ти відкриваєш рота.

— І життя їх жорстоко розчаровує.

— Ні. Після цього ти береш гайковий ключ. Оце вже контрольний.

Я засміялася.

— Між іншим, у тебе теж є руки. Можеш навчитися.

Софі подивилася на свої нігті. Потім на мої.

— Я обираю свій шлях.

— Слабачка.

— Зате чиста.

Цього я заперечити не могла. Ми повернулися до обіду. Насправді дивуватися чужій реакції я давно перестала. Природа чомусь вирішила, що з моїм обличчям мені належить любити підбори, косметику й усе красиве та ніжне.

Я нічого не мала проти красивого і ніжного. Просто двигуни були цікавіші. А в підборах незручно лежати під машиною.

— До речі, — сказала Софі так невинно, що я одразу перестала жувати. — У мене до тебе є пропозиція. І перш ніж ти відкриєш рота: відмовитися ти не можеш.

Я повільно опустила сендвіч. Ми знали одна одну надто довго. Коли Софі говорила таким голосом, нічим хорошим це для мене не закінчувалося.

— Коли ти починаєш речення словами «ти не можеш відмовитися», мені одразу хочеться перевірити, чи в мене на місці паспорт і обидві нирки.

— Нирки можеш залишити собі.

— Уже непогано. А паспорт?

— Еллі.

— Мовчу. Що ти придумала?

Софі відкусила шматочок булочки.

— У суботу я йду на побачення.

Я почекала. Вона мовчала.

— Вітаю. Бажаю вам щастя.

— І ти теж ідеш.

Я мало не вдавилася.

— З тобою?

— Ні, Еллі. Ми ще не настільки зневірилися.

Я подивилася на неї. Вона — на мене. Першою зареготала я.

— Добре. Це було образливо.

— Зате ти вже не сказала «ні».

— Тоді виправляю помилку. Ні.

— Запізно. Я все організувала.

— Що саме ти організувала?

— Побачення наосліп.

Я повільно поклала сендвіч на серветку.

— Софі.

— Навіть не починай.

— Ти організувала мені побачення, не спитавши мене?

— Якби я спитала, ти б погодилася?

— Ні.

— От бачиш. Я зекономила нам обом час.

Я кілька секунд дивилася на неї, намагаючись знайти в цій логіці слабке місце. Найгірше було те, що з погляду Софі його там не існувало.

— Хто він?

— Не скажу.

— Як його звати?

— Не скажу.

— Скільки йому років?

— Приблизно нашого віку.

— Це дуже корисна інформація. Дякую. Фотографія є?

— Є.

Я простягнула руку. Софі притиснула телефон до грудей.

— Навіть не мрій.

— Ти щойно сказала, що вона є.

— Я не казала, що покажу її тобі.

— Тоді навіщо сказала?

— Щоб ти знала, що я бачила його й він не страшний.

Я примружилася.