РОЗДІЛ 1 Нейт

Якби того ранку хтось сказав мені, що до вечора я погоджуся на побачення наосліп, я б посміявся. Якби додав, що зроблю це добровільно, — порадив би виспатися. Не тому, що я мав щось проти побачень. Проти жінок я тим більше нічого не мав. А от проти побачень, організованих моєю матір’ю, — дуже навіть.

Особливо враховуючи, що це була вже далеко не перша її спроба влаштувати моє особисте життя. О дев’ятій сорок сім двері мого кабінету відчинилися без стуку. Я навіть не підняв голови.

— Доброго ранку, мамо.

Запала коротка пауза.

— Звідки ти знаєш, що це я?

Я поставив підпис на документі й лише тоді глянув на неї.

— Люди, які працюють у цій будівлі, стукають.

— Я теж тут працювала, між іншим.

— Саме тому ти знаєш, що треба стукати.

Маргарет зачинила за собою двері й усміхнулася. Ось тут мені вже мало стати страшно. Моя мати була прекрасною жінкою. Доброю, розумною, щедрою. Вона могла пам’ятати ім’я офіціантки після одного обіду, привезти суп хворому садівникові й посваритися з директором благодійного фонду через те, що той недостатньо чемно говорив із прибиральницею.

Я любив її. Дуже, але за майже тридцять років життя я засвоїв одну просту річ: якщо Маргарет усміхалася отак, любов до неї краще було поєднувати з обережністю.

— Нейтане, — лагідно почала вона.

Я відклав ручку.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Я знаю цей твій голос, мамо. Тому одразу кажу тобі ні.

Вона підійшла до столу й сіла навпроти. Не образилася. Не обурилася. Навіть сумочку поставила біля ніг із тією спокійною грацією, з якою людина поводиться, коли точно знає, що за десять хвилин отримає бажане.

— У суботу в тебе є плани?

Я подивився на неї.

— Залежить від того, навіщо ти питаєш.

— Просто цікавлюся життям власного сина.

— Тоді так. У мене чудові плани.

— Які?

— Поки що жодних, але якщо ти продовжиш розмову таким тоном, до суботи обов’язково з’являться.

Маргарет повільно кивнула. Я знав цей кивок. Мама переходила до важкої артилерії.

— Тоді дуже шкода.

— А мені як шкода, ти навіть собі не уявляєш.

— Бо я знайшла тобі дівчину.

Я заплющив очі. Ну звісно. Ми не поверталися до цієї теми цілих одинадцять днів. Я вже почав хвилюватися за її здоров’я.

— Мамо…

— Елізабет.

— Мені байдуже, як її звати.

— А даремно. Гарне ім’я.

— Прекрасне. Бажаю Елізабет щастя, здоров’я і чоловіка, який не я.

Кутик маминих губ сіпнувся, але вона втрималася.

— Вона дуже красива, освічена і з хорошої сім’ї.

— Я дуже радий за неї. Передай мої вітання всій хорошій сім’ї, але відповідь усе одно — ні.

— Нейтане.

— Маргарет.

Вона примружилася. Я усміхнувся. Ця війна тривала не перший місяць, і поки що рахунок мене цілком влаштовував. Мама хотіла невістку. Ще більше мама хотіла онуків. А останнім часом у мене складалося враження, що невістку вона вже почала розглядати винятково як необхідний адміністративний етап на шляху до онуків.

— Мені п’ятдесят шість років, — раптом сказала вона.

Я завмер. Такого маневру я не очікував.

— Вітаю?

— Не смішно.

— Тоді не розумію, якої реакції ти від мене чекаєш.

Вона сумно зітхнула. Надто сумно. Підозріло сумно.

— Я не молодію, Нейтане.

— Це правда, але, якщо ти зараз намагаєшся переконати мене, що в п’ятдесят шість життя закінчується, доведеться придумати щось переконливіше.

— У тебе все попереду. А я хочу дочекатися онуків тоді, коли ще зможу за ними бігати.

Я подивився на неї уважніше.

— Мамо, тобі п’ятдесят шість, а не дев’яносто шість.

— Саме так. І якщо ти ще років десять будеш перебирати жінками, як договорами на засіданні ради директорів, різниця вже буде не такою суттєвою.

Я втупився в неї. Вона витримала мій погляд із таким трагічним виразом обличчя, що за драматичний талант моєї матері справді мала б відповідати окрема державна установа.

— Тобто вся ця операція через онуків?

— Не тільки.

— Уже легше.

— Я ще хочу побачити тебе одруженим.

— Знову гірше.

— І щасливим.

— А ось з цього треба було починати.

Маргарет похитала головою, але я помітив усмішку.

— Масштаб проблеми в тому, що моєму єдиному синові майже тридцять, а він досі приходить до мене на Різдво сам.

— Минулого року зі мною був Деніел.

— Деніел не рахується.

— Я йому передам.

— Передай. І скажи, що я його люблю. Але онуків він мені не народить.

Я відкинувся на спинку крісла.

— Думаю, він зрадіє, що ми нарешті це з’ясували.

Мама подивилася на мене кілька секунд. А тоді засміялася. Не стримано, не для годиться — нормально, тепло, прикривши рот долонею. Я теж не втримався. Ось у цьому й була головна проблема сварок із Маргарет. З нею було надзвичайно важко сваритися. Особливо коли вона чудово знала, що робить.

— Добре, — сказала вона, відсміявшись. — Можеш знущатися скільки завгодно. Але я серйозно. Я хочу, щоб ти був щасливий.

У її голосі щось змінилося. Зовсім трохи. І я перестав усміхатися. Оце вже було не про Елізабет. І навіть не про онуків.

— Мам.

— Що «мам»? Я просто кажу, що хочу одного дня побачити тебе таким, яким був твій батько.

У кабінеті на секунду стало тихо. Вона не вимовила нічого болючого. Не треба було. Я й без того зрозумів. Батько вмів дивитися на неї так, ніби серед десятків людей у кімнаті бачив тільки одну. Мені було двадцять, коли його не стало. Минуло вісім років, а іноді я досі ловив себе на бажанні набрати його номер, коли траплялося щось, із чим я не знав, що робити. Я повільно видихнув. От зараз було нечесно. І Маргарет це прекрасно знала.

— Це удар нижче пояса.

— Знаю.

— І тобі не соромно?

Вона на мить задумалася, а тоді ледь усміхнулася.