У свято (І)

Потяг летів у туман. Так незвично було спостерігати, як у грудні замість снігу земля вкривається густими туманами. Володя виводив химерні візерунки на вікні вагону.
— О! Та ти художник! — дивувався дядько Василь, попутчик.
— Та що ви! У Діда Мороза краще виходить, — ніяковів хлопець від похвали.
— Та де того морозу взяти? Скільки живу, а такої тепліні в січні й не пам’ятаю, — ділився.
— Природа протестує і мститься, — долучився до розмови сусід по купе.
За вікном мелькнув вокзал. Заскреготіли гальма.
— Приїхали! — почав витягувати сумки Василь. — Так, руйнація зачепила всіх і вся, — він одягнув куртку й уже на виході побажав: — Бережімося від знищення душ у новолітті. Володю, може підкинути тебе на Правий берег? — звернувся з пропозицією.

— Дякую вам. Мене друг зустріне, — ввічливо відповів підліток.
— Як знаєш, — погодився чоловік і вирушив до виходу.
Перон гомонів, метушився, окрикував. Володя, щойно вийшовши з вагона, почув радісний голос Богдана:
— Друже, з приїздом! — білозубо всміхаючись, назустріч нісся Мізинчик.
Хлопці привіталися.
— Хоч би снігу привіз, — жартував Богдан. — Нагнав туману.
Володя не забарився з відповіддю:
— Обіцяю, козу водитимемо по снігу!
— Та ти ще й козу притягнув із собою, — жартував Мізинчик.
— Із приїздом, Володю! Радий бачити тебе, — підійшов до хлопців Богдан-старший і потиснув руку. — Годі теревені правити. Мати вже з обідом виглядає!
Узялися допомагати гостеві з речами.
— Ти що, залізяччя притяг? — з іронією запитав друг, підіймаючи сумку.
— Ага, три дні збирали по селу.
На зупинці виднівся знайомий «фольксваген». Богдан-молодший відчинив дверцята й запропонував:
— Сідай, Володю, біля батька, покажемо тобі наше місто.
Воно вражало! Захоплювало широчінню, імпозантністю. Минулим і сучасним! Майбутнім...
— Розбудовується, оновлюється, змінюється на очах, — ніби читаючи думки друга, відзначав Богдан.
У квартирі пахло борщем і свіжоспеченими пампушками з часником.
Марія очікувала на приїзд гостя. Жінка раділа, що син знайшов надійного друга. Хлопці щодня спілкувався, ділилися. Вона підтримала пропозицію гостювання й навіть узяла відпустку. Усією сім’єю продумували програму перебування Задираки-молодшого в місті.
Прочинилися двері. Коридор наповнився метушнею.
— Здрастуй, Володю! — привіталася. — Із приїздом!
— Доброго здоров’я, — відповів хлопець.
— Ходімо, я тобі кімнату покажу, — узявши речі друга, запропонував Мізинчик.
За столом згадували, жартували. Володька відзначив добродушність, щиросердність господарів. Згадалося йому гостювання в Іспанії, коли матір. запросила на гостину, однак там він почувався не у своїй тарілці. А тут — по-іншому, по-родинному.
— Як там наші? — відволікла від роздумів Марія.
— Та нічого. Живуть — хліб жують, — відповів словами дідуся. — Вітання переказували. На свята запрошували.
— Цьогоріч святкуватимемо в місті, — промовив Богдан-старший.
— Мабуть, я ваші плани порушив, — знітився хлопець. — Не вписався.
— Ні-ні! Ти бажаний і довгоочікуваний гість. Знаєш, як Мізинчик планував програму твого гостювання? — переконливо заспокоювала Марія. — На село плануємо, коли в Михайла буде поповнення.
Жінка краєм ока помітила, як Володя здригнувся, щойно вона завела розмову про Михайла. Вирішила прояснити ситуацію.
— Чи не знаєш, як він з’їздив в Іспанію? Зустрічався з матір’ю? Бачив сестричку?
Марія була в курсі поїздки брата, однак, пам’ятаючи літню пригоду, хотіла підтримати хлопця.
— Зустрічався. Нібито порозумілися, — із сумом у голосі відповів.
— А чого ти так невесело? — запитав Богдан-старший.
— Сподівався, що повернуться разом, — щиро зізнався.
— Розумієш, Володю, доля розпорядилася по-своєму. У житті так буває,
— добираючи слова, промовила жінка.
— Та ви не переймайтеся. Я ж усе розумію. Якби не Іспанія та війна, то дядько однозначно був би моїм батьком, — по-дорослому міркував підліток.
— Знаєте, він сказав, що я завжди можу розраховувати на його підтримку.
Хлопець змахнув сльозу, яка повисла на кінчику вії. Він підвівся й вийшов з-за столу.
— Стривай, ми ще пирогом не смакували, який матуся спеціально до твого приїзду спекла, — затримуючи друга, промовив Мізинчик.
— Я зараз. По гостинці.
За хвилину Володя повернувся з дарунками. Обдаровував, приказуючи: «На щастя, на здоров’я, на новий рік, щоб вам було з медом увесь рік». Він дістав банку меду й подав Богдану-старшому. Мізинчику перепала свистілка, змайстрована власноруч другом.
— А це вам, тітко Маріє, гостинець від бабусі, — промовив, витягуючи
зв’язаний голубий шарф. — Личитиме до ваших незабудок, — усміхнувшись і щось пригадуючи, продовжив: — Коли бабуся бігала до ваших на уточнення певних деталей, то дідусь Роман наголосив, що очі — волошкові.
Зворушена хлоп’ячою щирістю, Марія обійняла його, пригорнула поматеринськи:
— На одного товариша в нашій родині прибуло. Почувайся, як удома, Володю.
Задираці було затишно в цій дружній сім’ї. Він ще довго не міг заснути, уявляючи завтрашній день, сповнений пригод і відкриттів.
Щирість.