Моє дитинство мало смак чипсів, куплених у ларьку біля дому за зекономлені на шкільному обіді гроші, найдешевшого пломбіру в розмоклому вафельному стаканчику та жвачки, чий склад містив чи не всю періодичну таблицю. А ще бабусиних яблук. Пам’ятаю, як кожного літа — чи принаймні поважні дев’яносто відсотків з усіх тридцяти — їздив на канікули до Золочева, що під Харковом. Як із вікна автобуса мене зустрічали велетенські золоті голови соняхів, засаджені капустою, помідорами та іншими культурами городи. Ох, не передати словами, як я проклинав ті городи, які мені, малому пацанові, тоді здавались найбільшим злом у житті. З самого рання, ледь займалось на світ, вантажились по вєліках, і за переїзд, на “панщину” — поки не почало смалити, що чортів у пеклі, як неодноразово повторювала бабуня. Авжеж, значного ентузіазму сапати помідори в мені тоді не знаходилось. Однак, справедливості заради, плоди своєї праці пожинав я вельми охоче — втім, як і будь-що, до чого дотягувались мої хвацькі рученята. Малина, що в’юнилась поміж гаражами, суниці з ожиною, сусідська “угорка” — усьому знаходилось належне застосування. Проте найбільше мені до душі завжди припадали яблука. Великі, налиті серпневим сонцем, з рум’яними червоними боками. А соковиті які — страх! Кусаєш, і твоїм підборіддям як поллється сік, не зупиниш. Зате одне таке з’їв, і до обіду можеш ганяти собі спокійно, поки не почнуть кликати з балкону — так, що увесь будинок знатиме, що Сашка з п’ятої наминатиме голубці зі, ясна річ, домашньої капусти. А ще тих яблук було стільки, що тільки й ламай голову, як їм раду дати. Куди їх тільки не пхали: і в пироги, і варення крутили, і ледь не силоміць напичкували моїм друзям, нібито у них своїх не сила-силенна. Який би не був рік, гілки завжди ломились від плодів: здавалось, ця яблуня витримає хоч буревій, хоч шестибальне цунамі. Звісно, пересвідчитись на практиці не хотілось би ні в тому ні іншому. Проте в одному можу бути впевненим: війну старенька пережила.
Наприкінці травня у двоповерхівку влучив снаряд. Про це я дізнався від перевіреного джерела в особі тітки Люби — бабусиної однокласниці —, а ще пізніше побачив в одному з телеканалів. Сама ба вже з півроку як скоро буде в Лодзі, разом із сестрою та її малими. Впиралась до останнього. Проте таки вмовили — виїхала.
На щастя, внаслідок того прильоту обійшлося без загиблих. Однак замість будинку, завжди сповненого гомону, затишку й безпеки, лежала лише груда цегли. А трохи віддалік, кренившись убік, стояло дерево. І, можу заприсягтись, що серед хитросплетіння гілок можна було знайти не одне крихітне, ще зовсім зелене яблучко