Епілог

Юля, тримаючи за ручку невеличку валізу, вийшла зі скляних дверей аеропорту Лісабону і почала очима шукати таксі. Раптом вона почула сигнали авто і повернула голову ліворуч. Зі знайомої їй машини вистрибнула Віра і прожогом побігла їй назустріч.  

Юлечко, – Віра міцно обійняла і розцілувала її в обидві щічки. – Сідай скоріше! Повезу тебе з майбутньою похресницею знайомити!

Подруги сіли в авто та рушили у бік Назаре.

– Мені аж не віриться, що вже рік пройшов, – мовила Юля.

– І не кажи… – погодилася подруга. – Навіть більше вже. 

– Літо видалося таке спекотне! А на море в Одесу так і не потрапили. Ти ж в курсі, що там зараз! Зате ось нещодавно із Сергієм та Габріелою у Трускавець їздили. В санаторій. Йому на реабілітацію чергову, а ми з донькою за компанію.

– Їй же лише шість місяців! Як дорогу витримала?

– Вона у мене спокійна, – запевнила Юля. – Крім того, дуже любить подорожувати. У потязі весь час спала. І туди і назад. Ця поїздка усім нам на користь пішла…

– Як там твій чоловік? Вже звик до своїх протезів?

– Так, у нас навіть прізвиська нові з’явилися одне для одного – Термінатор та Сара Конор.

– О Господи! – сплеснула руками Віра. – Це хоч не ти придумала?

– Ні, це все мій жартівник Сергій. Не втрачає почуття гумору. А ще почав по дому допомагати потихеньку. Правда, Габріелу сам ще на руки боїться брати, самому собі не довіряє.

– А як вони взагалі, ладнають?

– Чудово, – посміхнулася Юля. – Майже весь час разом проводять. Поки я за роботою сиджу, вони на дивані бавляться. Дядько Степан накупив малій іграшок м’яких, є чим гратися. А ще разом мультики дивляться. “Шрека” вже разів двадцять переглядали.

– Моя Анастасія теж обожнює цей мультик, постійно татка просить включити “Сє”. Це вона так Шрека називає. 

– А як Мігель у ролі татка? Справляється?

– Ніби все життя до цього готувався, – засміялася Віра. – Мене до моєї доньки майже не підпускає, коли вдома. Каже, щоб відпочивала. А з роботи аж летить. Зачиняються у дитячій кімнаті, граються. Мігель їй нещодавно величезний іграшковий будиночок для Барбі купив, то донька така щаслива! Навіть мене до ляльок своїх не підпускає. Тільки улюбленого татка! Я вже й ревнувати почала, – жартівливо додала.

– А які новини про наших?

– Ой, я ж тобі головного не розповіла. Мар’яна вчора телефонувала. Уявляєш, Сільвія втекла з Пауло від Рауля. Дона Марія в шоці! Рауль також! Закохані лише записку в ресторані залишили. Типу, не ображайтеся на нас, але ми кохаємо одне одного і хочемо бути разом. Уявляєш???

– Уявляю… – мовила Юля, хитро посміхнувшись.

– Почекай-но! Ти що, весь цей час знала про них і мені нічого не розповіла?? – здивовано запитала Віра.

– Це була не моя таємниця, – знизала плечима Юля. – Я щаслива за них, справді. Рауль був негідний мати за дружину таку, як Сільвія.

– Ну в цьому я з тобою цілком погоджуюся!

– А про Антоніо з Селією нічого не чути?

– Одружилися вони, ще того року. Нещодавно бачила Селію з животиком. Дон Кіхота вигулювала. Тож не одні ми з тобою – молоді мами.

– Що ж, за них можна лише порадіти, – підсумувала Юля. – А як там Карлуш? Продовжує стрибати в гречку?

– Та ну, що ти, зразковий сім’янин і батько! На хрестини з Деоліндою теж обіцяли приїхати.

– Мені до речі, Ніночка з Любочкою нещодавно телефонували. Кажуть, що у них все гаразд. Робота є, чоловіки поруч. Хоча Запоріжжя й обстрілюють весь час, але вони в Португалію повертатися не хочуть. І я їх десь розумію. Все ж, на своїй землі…

– І то правда! – погодилася Віра. – Краще про себе розкажи. Ми з тобою останнім часом так мало спілкувалися!

– А що я? Вже краще почуваюся, ніж шість місяців тому. Організм майже відновився. Тітка Варка дуже після пологів допомагала. Та й зараз з Габріелою залишилася допомагати.

– А батько як?

– Ожив після народження онучки. Тричі на тиждень до нас приходить, бавиться. З дядьком Степаном потоваришували, разом на риболовлю ходять, футбол дивляться, новини обговорюють.

– Шкода, що ви з Сергієм весілля не робили…

– Не до весіль зараз, – мовила Юля. – Війна продовжується. Вирішили просто розписатися, а кошти потрібні на реабілітацію після поранення.

– Ну і правильно, це важливіше…

Всю дорогу до Назаре подруги теревенили про все на світі. Згадували їхнє знайомство в автобусі, перші враження від Португалії, мовні курси та “Марінєйру”. Не обійшлося і без моторошних історій про роботу в готелі та нав’язливого Луїша, а також про останні місяці та Габріеля. Звісно ж говорили і про затяжну війну, волонтерську роботу та світле майбутнє України, яке обов’язково має колись настати. Принаймні, обидві українки у це вірили…

Після хрещення Юля попрохала у Віри її машину і поїхала в Авейру. Подруга хотіла скласти їй компанію. Та Юлі потрібно було побути самій. В цьому ставшому рідним місті все залишилося таким же, яким пам’ятала. Ті самі невеличкі будівлі, ті ж усміхнені люди, та ж атмосфера спокою. Вона походила знайомими вуличками вздовж набережної, попила кави в їхньому, з Габріелем, улюбленому кафе біля колишньої роботи та посиділа на лавці у місцевому парку, пригадуючи усі побачення зі своїм хлопцем, якому так і не судилося побачити плід їхнього кохання.