Розділ 21. За що?

Пройшло два тижні з їхньої мандрівки на Азорські острови. Юля багато працювала гідом, адже погода в ті дні була сонячною. Туристів теж наїхало чимало. З Габріелем бачилися майже щовечора. Він уже двічі возив її в Порту. Перший раз – покататися на картах. Другий – на конеферму, де можна було їздити верхи.

Юля була в захваті від таких побачень. Екстрим почав непомітно прокрадатися у її життя. Вона насолоджувалася новими незвіданими відчуттями. Адреналіном, що поширювався її тілом щоразу, як пробувала щось нове та потенційно небезпечне. 

І ось вони знову їхали на мотоциклі в Порту. Цього разу хлопець пообіцяв нові враження. Для цього вони відпросилися раніше з роботи, адже хотіли застати захід сонця на одному з мостів через річку Дору. І не просто стоячи на ньому зверху, а піднявшись під ним спеціальними сходами.

Інструктор вже чекав на пару біля підніжжя мосту разом ще з декількома туристами. Він допоміг усім надягнути спеціальне спорядження для безпеки, пояснив, як користуватися страхувальним тросом і вони почали повільний підйом. 

Юля з острахом, але й захватом оглядалася навколо. Темрява вже заповнювала вулиці міста. А сонце повільно опускалося за горизонт. Дув легенький вітерець. Габріель йшов позаду, час від часу перепитуючи свою кохану, як вона почувається. “Чудово!” – щоразу відповідала та. На верхівці сходів, прямо під мостом інструктор зупинився. Сонце майже зайшло. 

Усі тихо стояли і споглядали за настанням темряви. Потім запалали вуличні ліхтарі, а вода у річці засяяла особливим світлом. Говорити нікому не хотілося. Першим порушив тишу інструктор, запропонувавши усім солодкий лікер під назвою “Джінджа” у маленьких шоколадних чарочках.

Щойно Юля зробила маленький ковточок, їй стало зле. Голова закрутилася і вона ледь не знепритомніла.

– Кохана, з тобою все гаразд? – перелякано запитав Габріель, вдивляючись у її бліде, як крейда, обличчя.

– Та щось не дуже, – зізналася та. – Мабуть, трішки все ж злякалася висоти…

– Присядьте і відпочиньте, – запропонував стурбований інструктор. – Може, Вам води?

Дівчина кивнула і той дістав із заплічника невелику пластикову пляшку. Вона відпила кілька ковтків, а потім змочила руку і приклала до обличчя та шкіри. І що це з нею? Забагато адреналіну? Може суп в кафе на обіді був зіпсованим? Та ніби й ні…

Через хвилин п’ять Юлю нарешті відпустило і всі вирішили, що час вже повертатися вниз. Обережно, без зайвих різких рухів та з підтримкою Габріеля, дівчина повільно спустилася сходами до підніжжя мосту. Поступово запаморочення зникло, а на щічках знову з’явився рум’янець.

– Ти впевнена, що зможеш їхати на мотоциклі? – турботливо запитав Габріель, коли вони одягали шоломи.

– Так, мені вже набагато краще, – запевнила Юля.

Додому їхали обережно, не поспішаючи. Дівчина знову була у нормі й в Авейру дісталися без пригод.

Коли Юля зайшла до своєї кімнати і сіла на ліжко, задзвонив телефон. Це була тітка Варка.

– Щось пізнувато Ви телефонуєте! – радісно мовила вона, поглянувши на годинник. – Не спиться?

– Ой, донечко, тут таке сталося… – почувся стурбований голос у слухавці.

– Щось із татом??? – все тіло одразу напружилося.

– Ні, ні, з ним все гаразд… – запевнила та. – Маю новини про Сергія…

– Що з ним? – серце дівчини стислося.

– Він у лікарні… В післяопераційній… Пережив ампутацію руки та ноги… Стан стабільний, але…

Телефон випав з рук. Юлі знову стало дуже зле. Вона ледь встигла добігти до ванної кімнати і випорожнити шлунок. Боже, Боже, Сергій… Зі усією цією закоханістю з голови зовсім вилетів Сергій… А вона йому, можливо, зараз була потрібна найбільше… Юля згадала, що слухавка залишилася в кімнаті. Вона швиденько побігла коридором до кімнати, але дорогу їй перегородив Кріштіану.

– Вечір добрий! – мовив він. – Куди це ми так поспішаємо?

– Пусти! У мене там людина чекає…

– У кімнаті? – повів бровою.

– В телефоні!

– А, ну-ну, коханий, мабуть, ще за сьогодні з тобою не наговорився.

– Це не він…

– Слухай, щось ти якась бліда! – помітив той, розглядаючи її обличчя. – З’їла не те щось чи може вагітна? – сказав з сарказмом у голосі.

– Вагітна… – прошепотіла Юля, щойно щось усвідомивши.

*  *  *

Тітці довелося пояснювати, що просто роз’єднали – аби та не хвилювалася зайвий раз. У голосі Варвари Петрівни Юля вловила втому, яку не здатен приховати жоден оптимістичний тон. Та все ж жінка намагалася говорити спокійно.

Дівчина розпитала про стан Сергія, про те, як усе сталося, і кожне слово тітки різало душу. Виявилося, хлопець потрапив під артобстріл, коли з побратимами прикривав відхід своїх. Сергія витягнув з окопу товариш, буквально за кілька хвилин до того, як туди влучив снаряд. Далі – евакуація з передової, польовий госпіталь, операції, потім – Київ. Тепер він там, у шпиталі, між білим холодом стін і теплом людських рук, що намагаються поставити його на ноги.

– Волонтери вже домовляються за нього про поїздку до Німеччини, – пояснила Варвара Петрівна, – щоб зробити біонічні протези. Кажуть, що буде ходити, ще й краще, ніж дехто з цілими ногами. Головне, щоб сили не зрадили…