Розділ 21. За що?

Пройшло два тижні з їхньої мандрівки на Азорські острови. Юля багато працювала гідом, адже погода в ті дні була сонячною. Туристів теж наїхало чимало. З Габріелем бачилися майже щовечора. Він уже двічі возив її в Порту. Перший раз - покататися на картах. Другий - на конеферму, де можна було їздити верхи.

Юля була в захваті від таких побачень. Екстрим почав непомітно прокрадатися у її життя. Вона насолоджувалася новими незвіданими відчуттями. Адреналіном, що поширювався її тілом щоразу, як пробувала щось нове та потенційно небезпечне. 

І ось вони знову їхали на мотоциклі в Порту. Цього разу хлопець пообіцяв нові враження. Для цього вони відпросилися раніше з роботи, адже хотіли застати захід сонця на одному з мостів через річку Дору. І не просто стоячи на ньому зверху, а піднявшись під ним спеціальними сходами.

Інструктор вже чекав на пару біля підніжжя мосту разом ще з декількома туристами. Він допоміг усім надягнути спеціальне спорядження для безпеки, пояснив, як користуватися страхувальним тросом і вони почали повільний підйом. 

Юля з острахом, але й захватом оглядалася навколо. Темрява вже заповнювала вулиці міста. А сонце повільно опускалося за горизонт. Дув легенький вітерець. Габріель йшов позаду, час від часу перепитуючи свою кохану, як вона почувається. “Чудово!” - щоразу відповідала та. На верхівці сходів, прямо під мостом інструктор зупинився. Сонце майже зайшло. 

Усі тихо стояли і споглядали за настанням темряви. Потім запалали вуличні ліхтарі, а вода у річці засяяла особливим світлом. Говорити нікому не хотілося. Першим порушив тишу інструктор, запропонувавши усім солодкий лікер під назвою “Джінджа” у маленьких шоколадних чарочках.

Щойно Юля зробила маленький ковточок, їй стало зле. Голова закрутилася і вона ледь не знепритомніла.

- Кохана, з тобою все гаразд? - перелякано запитав Габріель, вдивляючись у її бліде, як крейда, обличчя.

- Та щось не дуже, - зізналася та. - Мабуть, трішки все ж злякалася висоти…

- Присядьте і відпочиньте, - запропонував стурбований інструктор. - Може, Вам води?

Дівчина кивнула і той дістав із заплічника невелику пластикову пляшку. Вона відпила кілька ковтків, а потім змочила руку і приклала до обличчя та шкіри. І що це з нею? Забагато адреналіну? Може суп в кафе на обіді був зіпсованим? Та ніби й ні…

Через хвилин п’ять Юлю нарешті відпустило і всі вирішили, що час вже повертатися вниз. Обережно, без зайвих різких рухів та з підтримкою Габріеля, дівчина повільно спустилася сходами до підніжжя мосту. Поступово запаморочення зникло, а на щічках знову з’явився рум’янець.

- Ти впевнена, що зможеш їхати на мотоциклі? - турботливо запитав Габріель, коли вони одягали шоломи.

- Так, мені вже набагато краще, - запевнила Юля.

Додому їхали обережно, не поспішаючи. Дівчина знову була у нормі й в Авейру дісталися без пригод.

Коли Юля зайшла до своєї кімнати і сіла на ліжко, задзвонив телефон. Це була тітка Варка.

- Щось пізнувато Ви телефонуєте! - радісно мовила вона, поглянувши на годинник. - Не спиться?

- Ой, донечко, тут таке сталося… - почувся стурбований голос у слухавці.

- Щось із татом??? - все тіло одразу напружилося.

- Ні, ні, з ним все гаразд… - запевнила та. - Маю новини про Сергія…

- Що з ним? - серце дівчини стислося.

- Він у лікарні… В післяопераційній… Пережив ампутацію руки та ноги… Стан стабільний, але…

Телефон випав з рук. Юлі знову стало дуже зле. Вона ледь встигла добігти до ванної кімнати і випорожнити шлунок. Боже, Боже, Сергій… Зі усією цією закоханістю з голови зовсім вилетів Сергій… А вона йому, можливо, зараз була потрібна найбільше… Юля згадала, що слухавка залишилася в кімнаті. Вона швиденько побігла коридором до кімнати, але дорогу їй перегородив Кріштіану.

- Вечір добрий! - мовив він. - Куди це ми так поспішаємо?

- Пусти! У мене там людина чекає…

- У кімнаті? - повів бровою.

- В телефоні!

- А, ну-ну, коханий, мабуть, ще за сьогодні з тобою не наговорився.

- Це не він…

- Слухай, щось ти якась бліда! - помітив той, розглядаючи її обличчя. - З’їла не те щось чи може вагітна? - сказав з сарказмом у голосі.

- Вагітна… - прошепотіла Юля, щойно щось усвідомивши.

*  *  *

Тітці довелося пояснювати, що просто роз’єднали, щоб та зайвий раз не хвилювалася. Дівчина розпитала про стан здоров'я Сергія та обставини, при яких отримав поранення. Виявилося, що хлопець попав під артобстріл і дивом залишився в живих. Побратим витягнув з окопу. З передової у військовий госпіталь, звідти в Київ. Там поки і лежить. Волонтери вже домовляються за нього про поїздку до Німеччини, щоб біонічні протези зробити. 

- А як дядько Степан? Тримається поки?? - запитала Юля.

- Ой, та він років на двадцять за цей рік постарів… - зітхнула тітка. - Спочатку старшого сина поховав, а тепер ось з молодшим така біда… Ти там як, доню?

- Зі мною все гаразд, - завірила та, навмисно не сказавши нічого про свій стан. Ще не вистачало, щоб вдома за неї хвилювалися!