Розділ 21. За що?

Пройшло два тижні з їхньої мандрівки на Азорські острови. Юля багато працювала гідом, адже погода в ті дні була сонячною. Туристів теж наїхало чимало. З Габріелем бачилися майже щовечора. Він уже двічі возив її в Порту. Перший раз – покататися на картах. Другий – на конеферму, де можна було їздити верхи.

Юля була в захваті від таких побачень. Екстрим почав непомітно прокрадатися у її життя. Вона насолоджувалася новими незвіданими відчуттями та адреналіном, що поширювався її тілом щоразу, як пробувала щось нове та потенційно небезпечне. 

І ось вони знову їхали на мотоциклі в Порту. Цього разу хлопець пообіцяв нові враження. Для цього вони відпросилися раніше з роботи, адже хотіли застати захід сонця на одному з мостів через річку Дору. Габріель задумав дещо екстремальне. Замість банальної прогулянки мостом, на них чекав справжній альпіністський підйом сходами, закріпленими просто під його аркою. 

Інструктор вже чекав на пару біля підніжжя мосту разом ще з декількома туристами. Він допоміг усім надягнути спеціальне спорядження для безпеки, пояснив, як користуватися страхувальним тросом і вони повільно стартували.

Юля з острахом, і, водночас, захватом оглядалася навколо. Темрява вже заповнювала вулиці міста. А сонце повільно опускалося за горизонт. Навколо панувала тиша, яку порушував лише легкий, приємний вітерець, що обдував їх під час підйому. Габріель йшов позаду, час від часу перепитуючи свою кохану, як вона почувається. “Чудово!” – щоразу відповідала та. На верхівці сходів, прямо під мостом інструктор зупинився. Сонце майже зайшло. 

Затамувавши подих, усі заворожено спостерігали, як місто огортали сутінки. Потім один за одним спалахнули вуличні ліхтарі, і темні води річки миттєво ожили і засяяли магічними відблисками вогнів. 

Говорити нікому не хотілося. Першим порушив тишу інструктор, запропонувавши усім солодкий лікер під назвою “Ginja” у маленьких шоколадних чарочках.

Щойно Юля зробила маленький ковточок, їй стало зле. Голова закрутилася і вона ледь не знепритомніла.

– Кохана, з тобою все гаразд? – перелякано запитав Габріель, вдивляючись у її бліде, як крейда, обличчя.

– Та щось не дуже, – зізналася та. – Мабуть, трішки все ж злякалася висоти…

– Присядьте і відпочиньте, – запропонував стурбований інструктор. – Може, Вам води?

Дівчина кивнула і той дістав із заплічника невелику пластикову пляшку. Вона відпила кілька ковтків, а потім змочила руку і приклала до обличчя та шиї. І що це з нею? Забагато адреналіну? Може суп в кафе на обіді  виявився не першої свіжості?  Та ніби й ні…

Через хвилин п’ять Юлю нарешті відпустило і всі вирішили, що час вже повертатися вниз. Обережно, без зайвих різких рухів та з підтримкою Габріеля, дівчина повільно спустилася сходами до підніжжя мосту. Поступово запаморочення зникло, а на щічках знову з’явився рум’янець.

– Ти впевнена, що зможеш їхати на мотоциклі? – турботливо запитав Габріель, коли вони одягали шоломи.

– Так, мені вже набагато краще, – запевнила Юля.

Додому їхали обережно, не поспішаючи. Дівчина знову була у нормі й в Авейру дісталися без пригод.

Коли Юля зайшла до своєї кімнати і сіла на ліжко, задзвонив телефон. Це була тітка Варка.

– Щось пізнувато Ви телефонуєте! – радісно мовила вона, поглянувши на годинник. – Не спиться?

– Ой, донечко, тут таке сталося… – почувся стурбований голос у слухавці.

– Щось із татом??? – все тіло одразу напружилося.

– Ні, ні, з ним все гаразд… – запевнила та. – Маю новини про Сергія…

– Що з ним? – серце дівчини стислося.

– Він у лікарні… В післяопераційній… Пережив ампутацію руки та ноги… Стан стабільний, але…

Телефон випав з рук. Юлі знову стало дуже зле. Вона ледь встигла добігти до ванної кімнати і випорожнити шлунок. Боже, Боже, Сергій… Зі усією цією закоханістю з голови зовсім вилетів Сергій… А вона йому, можливо, зараз була потрібна найбільше… Юля згадала, що слухавка залишилася в кімнаті. Вона швиденько побігла коридором до кімнати, але дорогу їй перегородив Кріштіану.

– Вечір добрий! – мовив він. – Куди це ми так поспішаємо?

– Пусти! У мене там людина чекає…

– У кімнаті? – повів бровою.

– В телефоні!

– А, ну-ну, коханий, мабуть, ще за сьогодні з тобою не наговорився.

– Це не він…

– Слухай, щось ти якась бліда! – помітив той, розглядаючи її обличчя. – З’їла не те щось чи може вагітна? – сказав з сарказмом у голосі.

– Вагітна… – прошепотіла Юля, щойно щось усвідомивши.

*  *  *

Тітці довелося пояснювати, що просто роз’єднали – аби та не хвилювалася зайвий раз. У її голосі Юля вловила втому, яку не здатен приховати жоден оптимістичний тон. Та все ж жінка намагалася говорити спокійно.

Дівчина розпитала про стан Сергія, про те, як усе сталося, і кожне слово тітки різало душу. Виявилося, хлопець потрапив під артобстріл, коли з побратимами прикривав відхід своїх. Сергія витягнув з окопу товариш, буквально за кілька хвилин до того, як туди влучив снаряд. Далі – евакуація з передової, польовий госпіталь, операції, потім – Київ. Тепер він там, у шпиталі, між білим холодом стін і теплом людських рук, що намагаються поставити його на ноги.