Розділ 19. Новий Рік та старі знайомі

Як і обіцяв Габріель, святкування Нового року вирішили робити разом. Однак в Авейру залишатися не хотіли. Вирішили натомість поїхати до столиці Португалії, Лісабону і провести час з друзями хлопця. Погода 31 грудня не радувала. З самого ранку йшов дощ і їхати на мотоциклі так далеко було некомфортно, та й небезпечно. Тому Юля настояла взяти квитки на рейсовий автобус.

Всередині було сухо і комфортно, людей - на диво мало, тому пара вибрала собі зручніші місця, ніж було вказано в їхніх квитках, а на поличку зверху поклали наплічники. Речей брали небагато, лише на два дні, адже саме стільки вихідних дав їм Карлуш. 

Габріель завчасно зателефонував своєму другові Пауло в Лісабон і домовився про ночівлю у його невеличкій двокімнатній квартирі. А зараз вони просто сиділи на зручних сидіннях і насолоджувалися товариством одне одного. У салоні грала спокійна музика, попереду було понад дві години в дорозі, і святковий настрій поступово починав з’являтися.

- То Новий рік у вас - це не сімейне свято? - запитала Юля, смакуючи шоколадкою, яку їй купив на автостанції коханий.

- Ні, це більше про друзів та гулянки, - відповів той. - А у вас хіба ні?

- У нас більшість свят все ж сімейні. У нашій родині було прийнято за день до Нового року разом наряджати ялинку. Мама цілий день готувала різні страви, а потім ввечері ми проводжали Старий рік під святкові програми по телевізору. Зараз це здається таким далеким…

- А до нас завжди багато друзів батьків приходило, а потім ми опівночі відчиняли вікна та стукали ложками по каструлях. Така ось традиція смішна. А потім виходили всі надвір запускати феєрверки. Коли став старше, почав зі своїми друзями збиратися.

- Я останні років п’ять, коли навчалася і працювала далеко від дому, не завжди могла приїхати на Новий рік до мами з татом. Зараз дуже про це шкодую… Однак час назад не повернеш…

- Зате в Португалії ти ще не святкувала! І в столиці, наскільки я знаю, не була! - підбадьорливо мовив Габріель.

- Твоя правда! - посміхнулася дівчина. - Та і з друзями свого коханого не проводила свята. Так що все колись буває вперше.

Решта дороги пройшла у розмовах, спогадах з дитинства та солодких поцілунках. До Лісабону прибули близько десятої ранку. На відміну від Авейру, погода там була кращою. І хоч сонце все ж ховалося за хмарами, однак дощу не було і це вже не могло не радувати. Таксі закохані вирішили не брати і трішки прогулятися вулицями столиці.

Юлю не особливо вразило місто. Таке ж галасливе, як і Київ. Безліч машин, безліч людей. Високі будівлі, ніби створені для того, щоб ти відчував себе маленькою піщинкою в цих урбаністичних джунглях. Українка вже відвикла від такої метушні. Назаре, Лейрія та Авейру хоч і не були маленькими містами, однак там не особливо відчувалася ця атмосфера постійного поспіху. Навпаки, життя більшою мірою було розміреним, спокійним та нестресовим.

З Пауло домовилися зустрітися опівдні у місцевій піцерії, неподалік від парку Монсанто. Більшість музеїв та галерей в цей день не працювали, тож робити особливо було нічого. Неподалік парку стояв невеликий рожевий триколісний транспортний засіб, під назвою тук-тук. Біля нього стояла дівчина років двадцяти, яка запрошувала на екскурсії містом. Пара вирішила підійти і запитати, скільки ж коштуватиме година такої поїздки, виявилося - порівняно недорого - 35 євро. Домовилися, що дівчина, яку звали Сандра, швиденько покаже їм місто і привезе в той же парк до полудня. Перш за все вони поїхали на набережну, де було дуже багато визначних місць, і можна було зробити безліч світлин. Тук-тук, між тим, виявився не зовсім безпечним транспортом. Цю машинку постійно кудись заносило, але Сандру це аніскілечки, здавалося, не турбувало.

- І багато у вас туристів за день? - запитала Юля після чергового різкого повороту.

- Ви - перші! - крикнула Сандра, не обертаючись.

- Перші за сьогодні? - уточнив Габріель.

- Та ні, взагалі перші! 

Закохані переглянулися. Екстрим екстримом, але загинути сьогодні, не зустрівши навіть Нового року, нікому з них не хотілося. Тому вони машинально вхопилися за бортики тук-тука і кожен з них подумки молився, щоб ця подорож закінчилася без пригод.

На набережній було багато людей, однак загального позитивного враження це не зіпсувало. Красиві старовинні будівлі просто приковували до себе погляд. Вежа Белен, яку до цього Юля не раз бачила на листівках у своїй сувенірній крамниці. Монастир Жеронімуш, в якому знаменитий Васко да Гама та його супутники провели у молитві ніч перед відпливом до Індії, та  будівництво якого велося на гроші, отримані від перепродажу індійських прянощів. Сучасний музей мистецтва, архітектури та технологій, який ніби зійшов зі сторінок футуристичних оповідей. Міст “25 квітня” червоного кольору, що нагадував такий же у Сан-Франциско. Статуя Ісуса Христа, дуже схожа на бразильську, тільки набагато менша. Торгова площа, також відома як Палацова площа, тому що знаходиться на місці палацу Рібейра, зруйнованого в 1755 землетрусом, та ще багато чого цікавого, про що Юля дізналася від Сандри. І хоча водій з дівчини був ще той, але екскурсовод - чудовий.

Вона зупинялася біля тієї чи тієї пам’ятки, коротко про неї розповідала, а потім фотографувала пару на її фоні, не забуваючи додавати, як вони пасують одне одному. 

Останнім пунктом призначення став замок Святого Георга на горі, з якого відкривався чудовий краєвид на все місто. Думка Юлі про столицю поступово почала змінюватися на краще. Все-таки був якийсь особливий шарм у Лісабоні, з його стародавніми будівлями, незвичайною архітектурою та привітними людьми. Рівно опівдні Сандра висадила своїх перших туристів у парку Монсанто, як і домовлялися.