Розділ 19. Новий Рік та старі знайомі

Як і обіцяв Габріель, святкування Нового року вирішили робити разом. Однак, в Авейру залишатися не хотіли. Натомість поїхали до столиці Португалії, Лісабону, щоб провести час з друзями хлопця. Погода 31 грудня не радувала. З самого ранку йшов дощ і їхати на мотоциклі так далеко було некомфортно, та й небезпечно. Тому Юля настояла взяти квитки на рейсовий автобус.

Всередині було сухо і комфортно, людей – на диво мало, тому пара вибрала собі зручніші місця, ніж було вказано в їхніх квитках, а на поличку зверху поклали наплічники. Речей брали небагато, лише на два дні, адже саме стільки вихідних дав їм Карлуш. 

Габріель завчасно зателефонував своєму другові Пауло в Лісабон і домовився про ночівлю у його невеличкій двокімнатній квартирі. А зараз вони просто сиділи на зручних сидіннях і насолоджувалися товариством одне одного. У салоні грала спокійна музика, попереду було понад дві години в дорозі, і святковий настрій поступово починав з’являтися.

– То Новий рік у вас – це не сімейне свято? – запитала Юля, відламуючи шматочок шоколадки, яку коханий купив їй у маленькому кіоску на автостанції.

– Ні, це більше про друзів та гулянки, – відповів Габріель, усміхаючись. – А у вас хіба ні?

– У нас більшість свят все ж сімейні, – задумливо мовила дівчина, дивлячись кудись у далечінь. – У моїй родині завжди було прийнято за день до Нового року разом прикрашати ялинку. Мама готувала безліч страв, запах яких розливався по всій квартирі, і вже з порога відчувалося, що наближається свято. Потім увечері ми проводжали Старий рік під гомін телевізора – там і концерти, і жарти, і підрахунок хвилин до півночі. Зараз це здається таким далеким, майже нереальним…

Габріель легенько торкнувся її руки:

– А в нас завжди було гамірно. Приходили друзі батьків – багато сміху, музики. А опівночі ми відчиняли вікна та починали стукати ложками по кастрюлям. Уявляєш? Така смішна традиція. Потім усі виходили на вулицю запускати феєрверки. А вже коли я став старший – святкував більше з друзями.

Юля зітхнула й притулила чоло до прохолодного скла.

 – А я останні років п’ять, коли навчалася і працювала далеко від дому, не завжди могла приїхати на Новий рік до мами й тата. Завжди знаходилися причини: то сесія, то підробітки, то квитки дорогі… І зараз я дуже про це шкодую. Але час назад не повернеш…

В автобусі на кілька хвилин запанувала тиша. Мотор гудів рівно, за вікном миготіли зеленкуваті пагорби й поодинокі будиночки. Габріель міцніше стиснув її пальці:

 – Зате в Португалії ти ще не святкувала! І в нашій столиці теж, наскільки я знаю, не була!

Юля підняла очі й уперше за цей час щиро усміхнулася:

– Твоя правда! І з друзями свого коханого свята ще не проводила. А це, мабуть, зовсім інші відчуття…

Вона притулилася до його плеча, і шоколад, що повільно танув у роті, вже не здавався таким солодким, як нова пригода з цим хлопцем поруч.

Решта дороги пройшла у розмовах, спогадах з дитинства та солодких поцілунках. До Лісабону прибули близько десятої ранку. На відміну від Авейру, погода там була кращою. І хоч сонце все ж ховалося за хмарами, однак дощу не було і це вже не могло не радувати. Таксі закохані вирішили не брати і трішки прогулятися вулицями столиці.

Юлю не особливо вразило місто. Таке ж галасливе, як і Київ. Безліч машин, безліч людей. Високі будівлі, ніби створені для того, щоб ти відчував себе маленькою піщинкою в цих урбаністичних джунглях. Українка вже відвикла від такої метушні. Назаре, Лейрія та Авейру хоч і не були маленькими містами, однак там не особливо відчувалася ця атмосфера постійного поспіху. Навпаки, життя більшою мірою було розміреним, спокійним та нестресовим.

З Пауло вони домовилися зустрітися опівдні в маленькій піцерії неподалік від парку Монсанто. День був святковий, і більшість музеїв та галерей зачинили свої двері, тож у місті панувала особлива атмосфера — суміш тиші й очікування. Здавалося, ніби сам Лісабон вирішив видихнути й дати мешканцям перепочинок.

Біля входу до парку їхню увагу привернув кумедний рожевий триколісний транспортний засіб із ще кумеднішою назвою — «тук-тук». Маленький, ніби іграшковий, він виглядав радше як атракціон із ярмарку, ніж як серйозний вид транспорту. Біля нього метушилася дівчина років двадцяти — худорлява, із рум’янцем на щоках і надзвичайно жвавими очима. Вона активно запрошувала перехожих на екскурсії містом, раз у раз жестикулюючи руками, ніби боялася, що слова не вистачить, щоб переконати потенційних клієнтів.

– Може, спробуємо? – тихенько прошепотіла Юля, котра завжди мала слабкість до незвичних вражень.

Габріель скептично глянув на «мініатюрне диво техніки», проте усміхнувся:

– Ну що ж, якщо розіб’ємося, то разом.

Вони підійшли ближче й поцікавилися вартістю поїздки. Виявилося, що година такої екскурсії коштує порівняно недорого — 35 євро. Сандра (так звали дівчину) радо погодилася показати їм головні пам’ятки й пообіцяла встигнути привезти їх назад до парку вчасно.

Спершу кумедна машина видалася навіть зручною, та вже за кілька хвилин «тук-тук» почало злегка хитати з боку в бік. На кожному повороті серце Юлі робило зайвий удар, а руки мимоволі стискали поручні. Габріель тим часом сміявся, наче маленький хлопчисько.